собі, ніби перетворився на покаянну Магдалину; і ті вельми близькі стосунки, що їх він підтримував зі святою Ангелою Фоліньянкою, яка втаємничила його у поклоніння хрестові…
Я споглядав це обличчя з лагідними рисами, схоже на лик святої, з якою він перебував у високодуховних братніх стосунках. Воно, мабуть, мало куди суворіший вираз, коли у 1311 році В’єнський собор усунув ворожих спіритуалам францисканських настоятелів, але зобов’язав спіритуалів жити миром у лоні ордену, а цей поборник самозречення відмовився піти на компроміс і боровся за створення незалежного ордену на засадах якнайбільшої суворості. Убертин зазнав тоді поразки у своїй битві, адже у ті роки Йоан XXII оголосив хрестовий похід проти послідовників П’єра Ольє, та Убертин не завагався стати перед Папою на захист пам’яті свого товариша, і Папа, ускромлений його святістю, не насмілився осудити його (хоч інших таки осудив). Він навіть запропонував йому вихід зі становища, примусивши вступити до клюнійського чину. Убертин (хоч на позір такий безборонний і вразливий) був досить спритний, щоб здобути собі протекцію і союзників при папському дворі, і хоч він таки погодився вступити до монастиря в Ґамблу у Фландрії, але так туди, здається, й не поїхав, а зостався в Авіньйоні під опікою кардинала Орсіні, щоб обстоювати справу францисканців.
Лише в останні роки (ходили такі невиразні чутки) йому перестало щастити при дворі, і він мусив утекти з Авіньйона, а Папа звелів переслідувати його як єретика, який mundum discurrit vagabundus[44]. Подейкували, що по ньому й слід пропав. Пополудні, з бесіди між Вільямом і настоятелем я дізнався, що тепер він переховується в цьому абатстві. І ось він стояв переді мною.
– Вільяме, – говорив він, – мене мало не вбили, розумієш, мені довелося тікати уночі.
– Хто хотів твоєї смерті? Йоан?
– Ні. Йоан ніколи мене не любив, але завжди ставився з шанобою. Бо саме він десять років тому дав мені змогу уникнути судового процесу, наказавши вступити до бенедиктинців.
– То хто ж бажав тобі зла?
– Усі. Вся курія. Вони двічі пробували вбити мене. Намагалися затулити мені рота. Ти ж знаєш, що сталося п’ять років тому. Два роки до того було засуджено нарбонських беґінів, і Беренґарій Таллоні, який був одним із суддів, звернувся до Папи з клопотанням. То були важкі часи, Йоан уже був видав дві булли проти спіритуалів, і навіть Михаїл Чезенець здався – до речі, коли він приїздить?
– Буде тут через два дні.
– Михаїл… Стільки часу я його вже не бачив. Тепер він прийшов до тями, зрозумів, чого ми хотіли, адже Перуджійська капітула визнала за нами рацію. Але тоді, у 1318 році, він скорився Папі і віддав йому в руки п’ятеро спіритуалів з Провансу, які не хотіли йти на компроміс. їх було спалено, Вільяме… Ох, як се жахливо! – Він сховав голову між руки.
– Але що ж достеменно сталося після того, як Таллоні подав клопотання? – спитав Вільям.
– Йоан мусив знов оголосити дискусію, розумієш? Мусив, бо в курії були люди, які сумнівалися, францисканці