Умберто Эко

Ім’я рози


Скачать книгу

а не летів стрімголов, забрикавшись. Там, де пінії утворюють такий собі природний дах, деякі галузки було недавно зламано саме на висоті у два аршини і три вершки. А на шпичках ожинового куща, там, де тварина, мабуть, звернула на стежку праворуч від себе, гордовито помахуючи своїм пишним хвостом, зосталися довгі чорні кінські волосини… І не кажи мені, буцім не знаєш, що ця стежка веде до гноївні, адже, долаючи нижній закрут, ми бачили сліди нечистот, що їх зливають вниз зі східної башти, споганюючи сніг; а саме розташування перехрестя свідчить про те, що ця стежка може вести лише у той бік.

      – Гаразд, – мовив я, – а маленька голова, гострі вуха, великі очі…

      – Не знаю, чи він справді такий, але ченці саме таким його бачать. Говорив же Ісидор з Севільї, що краса коня вимагає «ut sit exiguum caput et siccum prope pelle ossibus adhaerente, aures breves et argutae, oculi magni, nares patulae, erecta cervix, coma densa et cauda, ungularum soliditate fixa rotunditas»[21]. Якби кінь, шлях якого я вислідив, не був воістину найкращим у стайні, як тоді пояснити, чому навздогін йому кинулися не лише стайничі, але й завдав собі клопоту сам келар? А коли чернець вважає якогось коня чудовим, то хай як той кінь справді виглядає, чернець бачить його лише так, як описують його auctoritates[22], а найпаче, – і він лукаво усміхнувся до мене, – якщо він вчений бенедиктинець…

      – Гаразд, – відповів я, – а чому саме Гнідий?

      – Нехай пошле тобі Дух Святий трохи більше оливи до голови, ніж ти тепер маєш, сину мій! – вигукнув учитель. – Як же інакше ти б назвав коня, якщо навіть великий Буридан, який туж-туж стане ректором у Парижі, не знайшов кращого імені для лепського коня?

      Оце таким був мій учитель. Він не тільки вмів читати велику книгу природи, але й розумівся на тім, як ченці читали писані книги і мислили за їх посередництвом. І дар сей, як ми побачимо, немало прислужився йому в наступні дні. Зрештою, його пояснення здалося мені тоді цілком очевидним, і гордощі за те, що тепер я теж його знаю, притлумили сором за те, що я не зумів пояснити це самостійно, і я мало не запишався зі своєї проникливості. Ось яка сила істини, котра, як і добро, щедро дарує сама себе. І слава йменню святому Господа нашого Ісуса Христа за чудовне се одкровення, якого я сподобився.

* * *

      Та повернись до свого русла, оповіде моя, бо ж сей чернець ветхий бариться надто на маргіналіях. Повідай краще, як ми дісталися до головних воріт монастиря, і на порозі стояв абат, біля якого двійко послушників тримали золоту миску, повну води. Коли ми спішилися, він умив Вільямові руки, а тоді обняв його, цілуючи в уста, і дав святе благословення, а келар тим часом зайнявся мною.

      – Дякую, Аббоне, – мовив Вільям, – для мене велика радість ступити в обитель, підвладну вашій милості, адже слава про неї перейшла далеко за сі гори. Приходжу я як прочанин в ім’я Господа Нашого й як такого ви мене гідно вшанували. Але приходжу я також в ім’я нашого синьйора на цій землі, як повідомить вас послання, котре вам вручу, і від його імені теж дякую вам за гарний прийом.

      Абат взяв листа з імператорськими печатями і сказав, що, зрештою, про Вільямове прибуття ще раніше повідомили його інші