два щасливих птаха – Марусина біла сукня, мов ті крила тріпається, Льошчин піджак полами лопотить. Зупинилися, обійнялися – нема Рокитного, наче на небо потрапили: ніч замалювала чорним хати і подвір’я, світ у вікнах – як зірки у тій чорноті без краю. Отак би і йти по тому небу світ за очі без упину.
Маруся розсміялася, вхопила Льошку за руку.
– До мене…
– Чекай! – Розгубився не на жарт. – Марусю… Не годиться так. Жінка до чоловіка в хату повинна йти. Звичай.
– А що нам той звичай? – І в очі йому. В очі. Пече.
– Мати постіль нову постелила…
– І моя мати постелила, – знай тягне за руку.
Льошці, наче хто вила під ребра, – уперся.
– Та не піду! Село засміє, – на Марусю сердито.
«Оце погоджуся зараз – усе життя буде мене на шворці водити», – думає, на молоду дружину дивиться, і нема йому білого, нема плаття весільного, фати пишної, тільки чорне, чорне – очі, коси… І червоне – губи, намисто… На коралі глянув, аж задихнувся. Зайве воно йому. Каменюка на шиї.
Підійшла ближче, губами до Льошчиних губ припала, відірвалася.
– Як скажеш, що сам так захотів, ніхто не посміє.
– Так я не хочу, – уже непевно.
– Мене не хочеш?
– Хочу! Так хочу, що не втерплю, – шепоче, наче окріп розливає.
– Так до моєї хати ближче, – розсміялася. І побігла.
Куди вже тут думи думати та про чиїсь смішки розпатякувати. Піджака на плече закинув і – за білою фатою галопом.
І чого та румунка з ранньої весни до пізньої осені ніколи вікна не зачиняла? Хтозна. У кімнату вбігла, білу фату на підвіконня кинула і завмерла перед дзеркалом. Прохолодний вітер із двору фату розвиває, наче хто з білим прапором у полон проситься.
Всміхнулася. Плаття біле стягла. А тут і Льошка на поріг. Піджак кинув, з Марусі очей не зводить.
А вона в одній сорочині спідній – стовпом перед дзеркалом. Намисто пальцями перебирає, на Льошку в дзеркалі дивиться.
Ні! Він собі думав – інакше буде. Що оце він до кімнати зайде, а вона вже геть усе з себе скине і стоятиме посеред хати гола і прекрасна, мов грецька мармурова богиня, очі долу, чи навпаки – пектиме, але руки, руки обов’язково простягатиме до нього, наче проситиме – візьми мене, я твоя навіки, я так довго чекала на тебе, цноту берегла. А він не баритиметься! Швидко поскидає одежину, візьме її за плечі та ніжно покладе на білі простирадла, та так, щоби лице до лиця, очі в очі, а там… Невелика наука.
Маруся стояла перед дзеркалом і дивилася на Льошчине віддзеркалення. «Мабуть, хоче, щоб я допоміг їй роздягнутися», – промайнуло в голові молодого. Льошка проковтнув хвилювання і ступив до Марусі на крок. Став за її спиною, руки на плечі поклав і обережно спустив тонкі лямки комбінації.
Маруся напружилася, в очах з’явився лихий вогник. Льошку за руку цап – стій! І мовчить же! Сказала б, як хоче, він би…
– Марусю… – хрипко.
Від дзеркала до Льошки крутнулася, за краватку смугасту як смиконе – до себе.
– Мовчи, – шепоче і рве