біле, як зрада, простирадло. А де… Де кров цноти, незайманості, чистоти і…
Почервонів, наче хто йому ляпаса дав.
– Марусю…
Лежить на ліжку біля стіни, червоне намисто на білих грудях перебирає і всміхається замріяно, та не йому, своєму законному чоловікові, а кудись – світ за очі, у далечінь, наче там її щастя, наче до нього полетіла б, наче… чужа.
– Марусю… Чуєш?
На чоловіка глянула.
– Ось я… Твоя Маруся…
Лоба рукою потер, ніби від того питань би поменшало, наважився:
– А теє… чого простиня чиста? Мала б… – замовк.
– Я чиста, то і простиня чиста, – та в очі йому допитливо: віриш?
– Чекай… Не те кажеш… У тебе хтось…
– Уночі, Льошо, кожна дівчина свою зірку бачить. Одна до неї тягнеться, інша – за собою кличе, третя – дивиться на неї, і край. А ти думав, на всьому небі ти один сяєш, як те сонце?
– Чекай… Та що ж це… Не плутай мене, Марусю! – і нотки грізні в голосі. Врешті. Врешті згадав, що чоловік!
– Сам себе плутаєш, – вона йому.
– Та як же…
Підвелася на лікті, серйозна стала.
– Давай повінчаємося, – попросила. – Богу поклястися – не закарлючку в сільраді поставити…
– Жартуєш чи занапастити мене хочеш? Я – комуніст… Мене за це…
Згасла, відвернулася. Він – з ліжка. У штани вскочив, по кімнаті забігав. Зупинився та до Марусі. За руку вхопив. Стис, аж зап’ясток почервонів.
– Кажи, бо вб’ю!
– Твоя я.
– Точно?
– А ще з вищою освітою! – розсміялася через силу, бо рука аж посиніла.
Злякався. Руку відпустив, цілує її.
– Прости мені… Люба… Жити без тебе не можу. Світ перевернувся. Благаю – правду скажи. Якщо там щось і було… Прощу! Клянуся – прощу, але не бреши, Марусю! Чуєш? Не бреши! Був хтось?
– Твоя я… – відштовхнула чоловіка, з ліжка встала. – Книжок тобі накуплю. Підручника медицинського. З гінекології. Може, розумнішим станеш та перестанеш мене за руки хапати.
– А що? Буває якось інакше? – вхопився за той сумнів, як за соломину.
– Буває, – відрізала.
Тиждень Рокитне гуляло й догулювало Марусине з Льошкою весілля. Тиждень молоді при гостях швиденько цілувалися, випивали по чарці й зникали в Марусиній кімнатці з навстіж відчиненим вікном.
– Я Льошку розумію! – розмірковував Микола, коли рокитнянська молодь збиралася біля клубу й усе торочила про пишну та гарну свайбу.
– Сором би мали, – дратувалася горбоноса Тетянка. – Хіба їм ночі мало?
– А онде! Пливуть наші риби! – радісно вигукнув баяніст Костя, коли на п’ятий день ще хотілося випити, а без молодих, на халяву, уже ніхто не наливав.
Глянули рокитнянці – точно! Від Марусиної хати чешуть молоді – Маруся у квітчастій сукні аж світиться, Льошка піджака на плече закинув і молоду дружину під руку веде.
– Куди це вони? – захвилювався Микола, бо, як і баяніста Костю, його мучила спрага, а без молодих… Ну, не наливали, хай би їм грець!
Льошка