навідріз. Сам порався у батьківській хаті, та так справно, що за півроку голова вже не бігав щодня перевіряти, як там його підопічний. А що? Нормально – удень до школи і в тракторну бригаду допомагати, уночі, кажуть, на ставках рибу ловить.
Як вісімнадцять стукнуло й у військкоматі поставили хрест на бажанні Стьопки послужити в армії і, може, хоч тим довести, що дарма рокитнянці його німцем дражнять, він перестрів Марусю на вулиці та сказав:
– Марусю! Може, давай і вдень зустрічатися? У клуб би там ходили, на танці чи просто… Чого ховатися?
– Я? Із тобою? – розсміялася. – Та ти здурів, німець!
– А чого ж… – хотів спитати, чого ж вночі голубляться, як ті дурні, та не наважився.
– Що це ти? – насупилася.
– Та нічого. – Очі в землю.
– Може, ще скажеш, що не любиш мене? – Із викликом.
– Люблю, – прошепотів.
– Так чого ти оце мені тут голову морочиш?! – Маруся косами мотнула і пішла до контори. Саме секретаркою до голови колгоспу влаштувалася, дуже цим пишалася і до роботи ставилася відповідально – принаймні і на хвилину ніколи не запізнилася.
Того разу вперше і востаннє за всі роки їхнього дивного таємного роману німець насмілився вдень сказати Марусі більш ніж десять слів. Вона пішла, а він поколупав черевиком землю, схаменувся і кинувся наздоганяти.
Ох і не сподобалося ж це Марусі! Зупинилася, знищила поглядом і спитала, ніби ляпасів надавала:
– Та чого це ти, Стьопко, за мною ходиш? Ще не вистачало, щоби люди почали пліткувати!
– Чуєш, Марусько… – замовк, повітря у груди набрав. – А нащо я тобі вночі, якщо при дні…
– Що ти, німцю, плутаєш грішне з праведним. День… Він для роботи. І на небі, як хмар нема, тільки сонце. А вночі кожну дівчину своя зірка-любов зігріває.
– Нащо ж любов по ночах ховати? Любов – то ж краса.
Гірко глянула.
– Для людей, Стьопо, краса – то кров з молоком. А ми з тобою – молоко з кров’ю. Те саме, а люди очі заплюють. Розумієш?
– Ні…
– То й не приходь більше ніколи, кріт сліпий! – розсердилася. І пішла до контори. Німець так і лишився посеред вулиці. Голову задер – сонце.
– Помру я без неї, – поставив у спогадах крапку. – Знову закурив. – Треба втопитися. Точно. Оце піду вночі під бузок, на вікна її гляну і – на ставок. Втоплюся.
Рокитне спало, бо натрудилося за день, як прокляте. Геть усе спало – і люди, і кури, і свині, і корови, і собаки з котами, і навіть миші, бо ніде й малого шурхоту не чути. Здавалося, ті кури зі свинями, коровами і навіть малими мишами знали, що люди за день усі жили повитягували, то ж і мовчали, аби дати їм відпочити.
Стьопка вийшов на вулицю. Тихо. Закурив і пішов до Марусиної хати. Під бузковим кущем став, «Пегаса» смалить.
– Ото і вся любов, Марусько!
З-під бузку на вікно востаннє глянув – зачинене. Всміхнувся – а як інакше?! Мабуть, чоловік наказав зачинити. «Прощавай, Марусько! – подумав. – Записку по собі не лишу. Кому писати? Нема кому. А ти… Ти і так все зрозумієш. Прощавай!» Кинув цигарку