з-за вишні вийшов, аж з вікна чути – чоловік захропів. Та так душевно захропів, що аж шибки на вікнах задзеленчали. «Льошка, хто ж іще», – подумав Стьопка і вже був ступив крок до дірки в огорожі, як побачив Марусю: з вікна надвір нахилилася, наче виглядає кого, – і намисто червоне з шиї звисає.
– А чого це ти не спиш, Марусю? Онде ніч надворі. Ще не награлася з молодим своїм чи вже ухайдохала його до ручки? – чи то прохрипів, чи то простогнав.
А вона ще дужче з вікна перехилилася.
– Та, дивлюся, німець кудись поночі чеше. Дай, думаю, запитаю, куди зібрався?
– А піду втоплюся, – сказав Стьопка.
– А мене на кого? – Спину вирівняла, підборіддя – вище.
– Та на нього! – мотнув головою в бік кімнати.
– То хоч заскоч попрощатися, – каже ніби й серйозно, а німцю – лише сміх у її голосі.
– Та – коли?
– Та – зараз! – Маруся. І от ніби серйозно знову, а німцю аж регіт чується. Оскаженів: знущається румунка, навіть померти нормально не дає.
– Дивись, Марусько! – прошепотів люто. – Сама напросилася. Оце зараз у вікно скочу, назад не випхаєш!
– Та чого б це я тебе випихала? – знов серйозно.
Стьопка враз охолов, голова обертом, ноги слабкі й плакати хочеться.
– Чуєш… Марусю… Кінець нам. Кінець… Ти тепер заміжня стала.
Рота рукою затулила, розсміялася тихо.
– Ох і балакучим ти став…
– Та як же ми… У кімнаті той, твій… спить.
– А я не сплю. – Нахилилася, наказала: – Ходи вже…
Німець про все забув. Подерся на підвіконня і за мить зник у відчиненому вікні. І за цю мить таким героєм себе відчув – наче замість Гагаріна у космосі побував. А в кімнату вскочив – мамо рідна! На ліжку Льошка хропить, біля вікна Маруся в одній сорочині з намистом на шиї, і оце між ними – він, як кизяк в ополонці.
Закрутився на одному місці.
– Та… піду, мабуть, – шепоче і голосу свого не чує.
Маруся всміхнулася, підійшла до Стьопки, затулила йому рота поцілунком. Відірвалася. На Льошку кивнула.
– І оце б ти мене на нього кинув?
– Сама на нього кинулася, – відповів гірко.
– Щоби не топився, – наказала Маруся.
– Все одно пропаду, – прошепотів.
– А я тебе оженю, Стьопо, – відповіла. – Рівні будемо. У мене – оцей ось, а ти, приміром, Тетянку горбоносу візьмеш… А ночі – наші…
– Марусько, та ти… Румунка божевільна, – перелякався.
Вона приклала палець до губ, мовляв, тихесенько мені, й опустилася на підлогу. Стьопчині ноги підкосилися, мов зраділи, – і так ледь німця тримали. Він опустився на підлогу поруч із Марусею і, поки її ловкі руки нетерпляче розстібували ґудзики на його сорочині, обережно відсунув подалі Льошчину руку, яка впала з ліжка і звисала собі просто над Стьопчиним носом.
За рік знову літо в голови запекло.
– А чого це ти, німцю, усе либишся? – запитав баяніст Костя, коли якось ранком прийшов у тракторну бригаду і побачив,