Люко Дашвар

Молоко з кров’ю


Скачать книгу

була ладна, бо під німцями все одно не життя, а нині – літає. Од тих мрій одного дня й не вгледіла, як молодий німецький солдат Кнут, що офіцерові прислужував, поруч із малим опинився. Нахилився над колискою саморобною, яку Гриць навісив на грушу біля льоху за хатою…

      Ксанці – мову відібрало. Заклякла, серце калатає, рука до сокири тягнеться.

      Не встигла. Кнут від колиски відійшов, усміхається, наче випало йому щастя неземне. До Ксанки підсів, з кишені маленьке фото дістав, показує – дивись!

      Ксанка на фото зиркнула. Господи Всемогутній! Наче хто її малого Степанчика відгодував нормальним харчем і перед фотокамерою вмостив.

      – Хто це? – наважилася.

      А Кнут сміється і плаче.

      – Мій Ганс, – каже. – Син.

      Головою захитав гірко, мовляв, як ти там без мене, моє дитятко. Ксанка і собі ледь не розревлася.

      – Нічого, нічого, – трясеться і Кнута по спині гладить. – Скоро вам звідси п’ятами накивати… Скоро…

      Кнут до тями прийшов, фото малого Ганса поцілував, у кишеню сховав і – геть.

      Ксанка – до Бога:

      – Хай німець мого синочка не чіпає!

      Не знала, про що просить.

      Тієї ночі німецький офіцер, що квартирував на Грицевому і Ксанчиному подвір’ї, прокинувся від гіркого голодного дитячого плачу. Гукнув Кнута, велів перестріляти всіх, хто тільки спробує рота роззявити.

      Кнут знайшов Ксанку і Гриця біля льоху за хатою, приклав палець до вуст, мовляв, мовчіть і дитинку заспокойте, дістав з кишені заяложену цукерку, поклав Грицю в долоню і показав на Ксанку зі Степанчиком на руках.

      – Мутер… їсти… Ганс виросте сильним…

      Вранці роздратований німецький офіцер зайшов за хату, тицьнув у Ксанку зі Степанчиком, і німецькі солдати потягли жінку з немовлям до скирти соломи, що стояла перед хатою. Тим часом за селом Гриць намагався знайти колгоспну схованку з буряками, яку ще на початку війни розпорядився закласти передбачливий голова, і Гриць тоді з усіма рокитнянцями копав глибоку яму, вкидав до неї буряки, завалював соломою, а зверху – шаром землі. Скільки життів урятували ті мерзлі буряки…

      Німці Ксанку до скирти тягли. Ксанчині ноги не слухалися, підгиналися, як ватяні, віддавали всю свою силу рукам, бо рукам тепер потрібна була вся Ксанчина сила – притиснути до грудей Степанчика, заспокоїти, та й не впустити ж, не дай Боже!

      До скирти не дійшла. Впала посеред двору на коліна, але дитини не випустила. Степанчик заплакав. Німецький офіцер наказав щось солдатам, ті заметушилися – один схопив згорток із немовлям, смикнув на себе, і Ксанка відпустила тільки тому, що боялася зашкодити сину. Німець побіг до скирти, вирив у ній нору, вкинув туди Степанчика, закидав нору соломою…

      Ксанка задихнулася і впала на землю. У скирті захлиналося дитя. Офіцер підійшов до Ксанки, штовхонув чоботом у бік – встати!

      Встала.

      Хитається – від жаху п’яна, їсть німця божевільними очима, благає несамовитим глухим шепотом:

      – Пане офіцере… Віддайте синочка… Віддайте…