Роберт Кийосаки

8 уроков лидерства. Чему военные могут научить бизнес-лидеров


Скачать книгу

чні засоби, що вони стають шедеврами літератури. Читаючи вірші, ми нібито зустрічаємо уже давно знайомі нам слова, ми знаємо їх значення і те, як вони пишуться, багато разів ми навіть уживали їх самі, чули від інших, але, сплетені у візерунок поезії, вони змушують нас посміхатися й замислюватися, радіти й гніватися, співчувати, сумувати, розмірковувати. Відгукується наше серце, окрилюється душа, пробуджуються приховані особисті почуття або чомусь давно замовклі патріотичні… Ліна Костенко неймовірно точно сказала, що поезія – це «безсмертний дотик до душі».

      Представлений у цій збірці період охоплює понад сторіччя розвитку української поезії. Цей час припадає на злам ХІХ та ХХ століть. Складна, строката, неоднозначна доба в історії, звичайно, відбилася на літературному процесі. На зміну класикам прийшли молоді завзяті талановиті поети, кожен з яких по-своєму бачив розвиток мистецтва, по-своєму неповторно поєднував слова, мережачи прекрасні твори сміливими метаформи, епітетами, експериментуючи з формою та змістом: автори працювали в різних стилях і напрямках, торкалися тих проблем і питань, які їх найбільше хвилювали, використовували незвичайні віршові форми, які ще навіть не стали популярними у світі. На зміну великим класикам Івану Франку та Лесі Українці, зберігаючи й продовжуючи їхні традиції, приходять високоосвічені, блискучі «неокласики» Микола Зеров та Максим Рильський. Поруч із ними працює яскравий футурист Михайль Семенко, який шукає нових форм, відкидаючи класику попередників. Тут можна зустріти різнокольоровий і музично наповнений «кларнетизм» Павла Тичини та «залізні строфи» Євгена Маланюка. Патріотичні, сповнені віри й надії заклики Миколи Вороного, історичні розвідки Олександра Олеся, сумні мотиви Євгена Плужника, юнацькі окрилені поезії Богдана-Ігоря Антонича…

      Події в країні мусили багатьох поетів виїхати за межи рідної землі. Олександр Олесь, Євген Маланюк, Олег Ольжич працювали за кордоном, продовжували писати українською мовою. Вони зберігали й удосконалювали її, навіть на чужині демонстрували її красу й мелодійність, розмірковуючи про долю Батьківщини, сумуючи за Вітчизною, сподіваючись на краще майбутнє. Багато хто з митців цього періоду повірив у зміни в державі, у відродження, продовжував творити, намагаючись своїм словом, своїм талантом допомогти рідному краю. Однак сьогодні ми з сумом говоримо про період «Розстріляного Відродження», бо під жорстокий та безжальний радянський прес потрапили блискучі поети нашої Батьківщини: Микола Вороний, Микола Зеров, Михайль Семенко, Євген Плужник… Система зламала ніжного й яскравого Павла Тичину, який зійшов на свою «Голгофу слави»; перемолола неповторного лірика Володимира Сосюру, зігнула вихідця з дворянської родини Максима Рильського. На жаль, трагічних мистецьких доль так багато, що кількох томів не вистачить, аби розповісти про біль і відчай великих талантів, знищених або змушених писати те, що вимагали. Не можна забути й імена заборонених у радянські часи, викреслених з історії української літератури Олега Ольжича й Олени Теліги, які загинули під час Другої світової війни, захищаючи Батьківщину від загарбників.

      Усі ці майстри слова на рідній землі й за кордоном у важкі й небезпечні часи, у хвилини радості й на порозі смерті, як наполегливі будівничі, по цеглинці складали неймовірної краси палац – українську лірику.

      Ця збірка не лише орієнтована на шкільну програму і враховує необхідність учнів ознайомитися з ліричними та ліро-епічними творами, але й знайде відгук у серцях і душах юних читачів, допоможе зрозуміти ту неповторну добу, продемонструє всю різнобарвність талантів, якими так щедро багата наша земля.

      Т. Панасенко

      Михайло Старицький

      (1840–1904)

      Виклик

      Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:

      Ясно, хоч голки збирай…

      Вийди, коханая, працею зморена,

      Хоч на хвилиночку в гай!

      Сядем укупі ми тут під калиною —

      І над панами я пан…

      Глянь, моя рибонько, – срібною хвилею

      Стелеться полем туман.

      Гай чарівний, ніби променем всипаний,

      Чи загадався, чи спить?

      Он на стрункій та високій осичині

      Листя пестливо тремтить.

      Небо незміряне всипано зорями —

      Що то за Божа краса!

      Перлами-зорями теж під тополями

      Грає перлиста роса.

      Ти не лякайся-но, що свої ніженьки

      Вмочиш в холодну росу:

      Я тебе, вірная, аж до хатиноньки

      Сам на руках однесу.

      Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;

      Тепло – ні вітру, ні хмар…

      Я пригорну тебе до свого серденька,

      Й займеться зразу, мов жар;

      Ти не лякайсь, аби тут та підслухали

      Тиху розмову твою:

      Нічка поклала всіх, соном окутала —

      Ані шелесне в гаю!

      Сплять вороги