відповів Данило, – але не злодій – це точно.
Від провідника дізнався, що їдуть до Львова, потім – до Києва, і зрадів. Розносив пасажирам чай, підмітав у вагоні, аж поки його не побачив начальник потяга.
– А це що за явлєніє? – запитав здивовано. – Ти що тут робиш?
Данило йшов йому назустріч із віником і відром. Начальник ухопив його за рукав і повів до провідника:
– Хто це?
Той глянув на Данила і винувато провів рукою по рудій шевелюрі:
– Та… племінник мій. Везу ось із Рахова додому.
Начальник потяга недовірливо подивився на нього й на Данила:
– Щось він у тебе наче не рудий.
– А-а, – посміхнувся провідник. – Так це моя сестра вийшла заміж за грузина. Чого – хороша людина, і племінник у нього вдався.
Несподівано для юнака чужий чоловік турбувався про нього, наче рідний. Приніс із ресторану їжу, купив на станції пиріжки й морозиво, а коли всі пасажири вляглися спати, довго розповідав про своє життя «на колесах». І потім здивовано слухав його розповідь.
– Воно ж у вас, циган, не як у людей, – розмірковував уголос. – Думаю, то батькова робота. І брата твого випхали рано в технікум, аби вдома не був. Мачуха – це тобі не рідна мати. То ти й справді не знав, що вона не рідна? – скидав на Данила зацікавлений погляд. – І що тепер будеш робити – вдома ж тобі ніхто не поріднішав за цей час?
Данило й сам про це думав. Монотонно стукали колеса, наче заколисували, а він лежав на верхній полиці й не міг заснути. Домівка притягувала й водночас відштовхувала, але тепер він знав, чому відштовхувала. І понад усе йому хотілося зайти в хату й поглянути батькові в очі.
Та, коли дістався до села, додому не пішов. Сидів під копицею сіна, аж поки небо не всіялося зорями. Туга, що охопила його в Рахові, не відпускала й досі. А ще він боявся, бо ніколи в собі не відчував такої ненависті, як тепер. І та ненависть була до людей, яких іще вчора вважав рідними.
Із лугу потягло прохолодою, Данило з жалем глянув на поодинокі вікна, у яких горіло світло, і заходився смикати сіно та лаштуватися на ніч у копиці. Висмикав простору дучку, заліз і сіном закрив за собою вхід. Усередині було тепло і так солодко пахло сухими травами, що в Даня залоскотало в носі.
Незчувся, як заснув. Прокинувся від того, що хтось розмовляв біля самої копиці. Завмер, аж дихати боявся, бо в жіночому голосі впізнав Марту. Перша думка була – Симон повідомив батькові про втечу й ось тепер його шукають. Але наступної миті юнака кинуло в холодний піт – мачуха грайливо дорікала комусь, що стільки днів не зустрічалися:
– Розлюбив – так і скажи. Чи жінка до своєї спідниці прищипнула?
Натомість у відповідь почув щось воркітливе, незрозумілі слова, потім млосні звуки, схожі на солодкий стогін, – Марта з кимсь цілувалася. Данила кидало то в жар, то в холод, але він боявся поворухнутися.
– Скажи, що любиш, – домагалася Марта.
– Люблю, а чого б я серед ночі аж сюди крався. – По голосу Данило пізнав голову сільської ради Петра Дяка, який був іще й хрещеним батьком усіх Мартиних дітей. – Думаєш, так легко