проклята, проклята – вона мене і з того світу дістала. Скільки вона буде мене мучити?
– То не вона, – мати поклала синові на плече теплу долоню, – то твоя совість мучить. А з Данилом даремно поспішили так… Даремно послухав Марту, а не мене.
– Марту! – син різко підняв голову. – Марту я уб’ю. І Дяка уб’ю. Я давно відчував, але не вірив.
– Ти сам винен, – зупинила його мати, коли хотів підвестися зі стільця. – За горілкою нічого не бачиш, – похитала докірливо головою. – Совість пропив і думаєш, щоб усе по-твоєму було. Не вийде, сину.
Данило підняв перевернутий стіл, згріб віником череп’я.
– Я їсти хочу, – обізвався до Маріуци.
Та взяла під комином іще теплий горщик, поставила на стіл.
– Бери ось. А ті діти сю ніч голодні будуть, – зітхнула важко. – Догралася, суча дочка, а я їй казала…
– Ти знала? – Григорій так і сидів на стільці, лише підняв на матір важкий погляд.
– Тебе, синку, горілка присипає, а мені на старості не спиться. Доживеш до моїх літ, тоді побачиш… – І знову похитала докірливо головою. – Знала й не раз переймала у дверях – куди там…
– Чого ж ти мені не сказала? – у Григорія тремтіли руки, він і сам трусився, наче на холоді.
– Тобі полегшало, коли узнав? – мати з болем глянула на сина. – Думала – переграє, не вік же їй по ночах бігати. Аж воно – не думай, як думається… Боялася, що може кинути нас із дітьми, а мені тоді хоч у петельку…
– Данило нехай іде з дому, – Григорій несподівано обернувся до сина, що їв за столом. – Я не знаю, що в тобі, але нам удвох не вжитися під оцим дахом. Ти – не Юрко, з тим іще можна було…
– Не жени його, – заступилася за онука Маріуца. – Як уже пішло нблихо, то одвези туди, де старший, бо злигається з якимись босяками, кому тоді краще буде?
– Я не хочу в технікум, – спробував заперечити Данило, та батько його обірвав:
– А тебе ніхто не питає, чого ти хочеш. Завтра й повезу, якщо не спізнилися.
У радгоспі-технікумі, де вчився Юрко, вже не приймали документи, та Григорій вийняв із паперів довідку, що син із багатодітної родини, і пішов до директора.
Коли після останнього екзамену Данило приїхав додому, на подвір’ї його зустріла Маріуца.
– Не йди поки в хату, – відвела подалі від ґанку, – може, помиряться. Ти тут зайвий. Ходімо до Дзингарів – перебудеш у них трохи.
Дзингарі жили неподалік, але сім’я Григорія з ними не дуже зналася, бо ті жили бідно: господар пас колгоспну череду, його дружина ходила по селах, ворожила, а в неділю їздила з дітьми на базар жебракувати. У старенькій хаті було дві маленькі кімнати, посеред однієї стояли піч і великий піл, на якому покотом спала більша половина Дзингарів. Данилові звільнили єдине тут ліжко, на яке Маріуца постелила свою постіль. Хлопцю не подобалася ні хата, ні сім’я, але йти більше не було куди.
– Я матір твою знала. – Лідія, рано постаріла й змарніла циганка, посадила його за стіл окремо від своїх дітей і подала іншу їжу.
Дань засоромився, бо менші діти