Захарія, – ви ось дітей налякали.
Вони деякий час мовчки стояли біля старої яблуні, де їх ніхто не міг чути.
Першою заговорила Маріуца:
– Он ти яка. Скільки із сином жила, а я тебе тільки зараз бачу. Чому ж ти від нього втекла і діток своїх покинула? – дорікнула мимоволі. – А тепер хочеш забрати, коли вони Марту матір’ю називають.
Краще б не казала. Ізабелла зойкнула і знесилено прихилилася до яблуні. Обличчя її стало зовсім білим, а очі з ненавистю вп’ялися у Маріуцу.
– Юрко слабкий, а Дань сильний, – заговорила зовсім не про те, на що чекала немолода циганка. – Виросте, він помститься за мене.
– То ти ще й хочеш помсти, – відступила від неї Маріуца. – Геть із мого двору, – і рішуче вказала рукою в бік дороги.
Ізабелла, немов отямилася, злякано повела поглядом на дорогу, а потім заговорила, гарячково обнімаючи руками шершавий стовбур дерева:
– Я дітей не кидала – нехай не брешуть. Це твій син до хати привів ту… – лайнулася грубо, по-чоловічому. – Сказав – тепер вона буде йому за дружину. Як ти думаєш, що я тоді відчувала? – Її руки ковзнули по яблуні й безсило опали, стримувані сльози потекли по обличчю. – Тобі розказати, Маріуцо, як мені хотілося вмерти? Чи як надумалася убити твого сина й ту тварюку? Я не від дітей тікала, а від того, що в мені робилося. Тепер усе, тепер нехай живуть, але дітей мені віддай, і я піду. – Рішуче ступила у напрямку хати, та Маріуца стала на її шляху.
– Ізабелло, – промовила несподівано лагідно, – це ти добре зробила, що прийшла сюди.
Ізабелла здивовано глянула на Маріуцу очима, у яких давно була тільки мука. Маріуца бачила ту муку, і їй стало жаль молоду циганку, але й дітей вона не збиралася віддавати.
– Не мені судити про те, що між вами, – легенько торкнулася Ізабеллиної руки, – але Данило і Юрко – мої онуки, а Григорій – їхній батько. Може, недобрий батько, та за дітей дбає. Хлопці у теплі й нагодовані. – Перевела подих, озирнулася на хату, бо здалося, ніби хтось прошмигнув за сараєм. – Дарма, що вони не з тобою, – змирися і думай, що так краще. Дітям краще, Ізабелло. А я нікому не скажу, що ти приходила. Добре, що приходила. Ще приходь, коли захочеш, – запобігливо посміхнулася, – тільки вже не сюди, бо ми скоро переберемося із хутора в село, у нову хату. Ізабелло, Грицько виведе їх у люди, але якщо ти забереш – знайде на крайсвіту. Він ніколи не піде на те, щоб його діти ходили з табором. – Ізабелла хотіла щось сказати, заперечити, але Маріуца не дала. – Подумай, я прошу тебе, подумай. – Просила, боячись, що та відштовхне її з дороги й піде за дітьми. Сама б вона так і зробила. – Я знаю – тобі важко, але хлопцям тут краще – бачила ж на власні очі. І я з ними…
Ізабелла мовчала. Відчувала справедливість сказаних слів, та її материнське єство противилося тим словам. Сини он як виросли – її сини. Дарма, що забули, ту… матір’ю називають. Ні, ніколи… Сердито глянула на Маріуцу:
– У тебе ще будуть онуки – вона наведе повну хату. А в мене вже не буде дітей, у мене нічого не буде.
– Чому, Ізабелло? – запитала