це він?
– Не знаю. – Маріуца поклала долоню на чоло онуку. – Ніби не гарячий.
Данило розплющив очі й безтямно втупився перед собою.
– Ізабелло, не йди, – схлипнув і промовив тихіше: – Вона пішла.
Григорій зблід і так глянув на матір, що мати злякано опустила голову над онуком.
– Тобі щось наснилося, дитятко? – як могла, запитала розважливо. – Спи – я ж осьде, з тобою.
– Спати! – гримнув батько на сина, очі якого вже почали прояснятися, і він хотів сісти на постелі. – Спати! – силоміць поклав дитину на подушку. – А з тобою я завтра поговорю, – кинув загрозливо Маріуці й вийшов із кімнати, не вимкнувши світла.
Вона більше не спала, ворочалася з боку на бік і важко зітхала. А почало розвиднятися, підвелася. Підійшла до ліжка, довго дивилася на онука, потім поправила ковдру, одяглася й тихо зачинила за собою двері.
– Не лютуй, – першою озвалася до сина, коли той вийшов за нею на ґанок. – Я дітям нічого не казала.
– Просилося ж тебе, щоб ти про неї ніде й рота не розкривала? – синові очі грізно дивилися на матір.
– Побійся Бога, – розсердилася й Маріуца. – Я тобі що – ворог?
– Чого ти Богом прикриваєшся, коли треба за щось відповідати? – мало не закричав на неї син.
– А ким – отим лисим чортом, що ти повісив на покуті замість ікони? – визвірилася на нього Маріуца. – Мені перед тобою нічого прикриватися – прикривайся краще ти, бо діти виростуть і спитають за все! Тоді побачимо, якому Богу помолишся. Думаєш, я не знаю, як ти Ізабеллу скривдив? Засранець! – повернулася, і тільки вітром шугнула її широка спідниця. Щось іще кричала, та Григорій не міг розібрати циганської мови.
Аж за рік по тому прийшла до Маріуци Захарія, сумна і трохи схудла. Юрко був уже в школі, а Данило десь грався із сусідськими дітьми. Мартин син у Захарії не викликав цікавості, але вона дістала з торбинки бублика, дала дитині в ручку, а решту гостинців поклала на стіл.
– Де ти взялася? – зраділа Маріуца. – Де інші?
– Ти, сестро, менше розпитуй, а краще сядь – я ненадовго, – попросила Захарія. – Оце візьми й сховай, – розв’язала вузлик, що висів на руці, подала Маріуці карти. – Ізабелла просила передати Данилу. А це – котрому сама віддаси, – обережно подала тоненьку золоту обручку.
– А де вона сама? Чого сама не заходить? – Маріуца здивовано розглядала проти світла обручку.
– Не прийде вона. – Захарія стишила голос і озирнулася по кімнаті. – Перед смертю за дітьми побивалася дуже. Я їй обіцяла, того й заїхала.
Маріуца опустила руку з обручкою, помовчала, потім взяла карти й понесла до своєї шафи. Сховала і, витираючи долонею очі, сіла коло сестри.
– Сироти, значить, – схлипнула тихо. – А давно?
– Торік, у ніч перед Спасом. Наче й не хворіла, щоб так…
– У ніч перед Спасом? – перепитала Маріуца. – Ось чому Данило плакав. Захаріє, – торкнула сестру за руку, – у ту ніч він гукав її й назвав