наближалася до тієї небезпечної межі, за якою закінчується їжа і починається обвуглене щось. Парубок поквапливо зняв з вогню прутики з м’ясом і нерішуче завмер. Коли б йому випадало їсти з кимось зі своїх, то поклав би страву просто на траву. Але ж тут…
Морена, очевидно, зрозуміла його вагання, бо знову клацнула пальцями, і перед нею опинилася велика срібна таця і два золоті келихи, повні якогось пахучого трунку. А в наступну мить, прутики вихопилися з рук парубка і ковзнули на тацю. Туди ж перебралися з Захарової торби і паляниця з початою цибулиною та шмат бринзи.
– Я занадто багато витратила сил на воскресіння, аби вичаровувати ще щось їстівне, – промовила богиня. – Думаю, на сьогодні нам стане й того, що є… – не договоривши, вона рішуче вп’ялася зубами у шмат м’яса. – Приєднуйся, – промурмотіла за мить з повним ротом, беручи другою рукою паляницю, – якщо не хочеш залишитися голодним.
Їжа й справді щезала з приголомшливою швидкістю. Тож Захар не примушував просити себе двічі.
– Зазвичай, я їм дещо манірніше, – усміхнулася Морена. – Але перехід від смерті до життя такий виснажливий. Ти навіть уявити собі не можеш. Щастя, що у нас була їжа, а то б довелося тобою закусити. – Вона весело розсміялася, бачачи, що Захар не може збагнути, жарт це чи ні. – Чув, либонь, від бабці з дідом, що злі відьми полюбляють вечеряти неслухняними хлопчиськами?
Та очманілий від побаченого і пережитого, Захар уже б і на те пристав.
Коли з наїдками закінчили, Морена взяла в руку келих і жестом запропонувала парубкові другий. Він і не думав відмовлятися. Зрештою, якщо богиня все ж надумає помститися, то їй досить лише пальцями клацнути…
– Сік від лісовика й справді був чудовий, але м’ясо краще запивати вином. Спробуй, схоже, я вичарувала саме те, що нам зараз необхідно.
Захар слухняно ковтнув. Трунок був густий, терпкий і ледь-ледь кислуватий. Схожий на вино з підсолодженого морозом терну. І одразу ж в тілі з’явилося відчуття легкості, як у ту мить, коли він почав перетворюватися на птаха. Думки теж зробилися зовсім невагомими і барвистими, як метелики, а потім узагалі пурхнули кудись далеко-далеко…
Ніч впала на гори як завше зненацька, наче тать із засідки. Миготіли зорі. Ледь жевріли вуглинки в ще недавно жаркому багатті.
– І далеко ти мандруєш, Захаре? – ніжний голос лагідно вплітався в м’яку тишу ночі.
– У скит, – правдиво відказав той.
– У скит? – здивувалася богиня. – Такий молодий? Невже життя вже встигло настільки розчарувати тебе? Чи така сильна віра в Єдиного?
Захар навіть не второпав, про що йдеться.
– Дві чи три сотні літ тому я нізащо не повірила б, що ця віра римських рабів зможе прижитися у вашому народі. Що ж, і богам трапляється помилитись. І от молоді, дужі легіні вже не несуть дарунків до ідолів Перуна, а збираються марнувати життя в молитвах до Єдиного…
– Молитися? – парубок нарешті збагнув, що Морена має на увазі. – Та ні… Я до старця Актинія в науку. Хочу