своїй від народу, нічим від їх не кращого, але нахабного і готового на всяку наругу». Тоді дивилися вони на себе як на щось вище. Так само С. Величко пише про Україну під Московщиною, як його «отчизна терпить від неї безсовісне і безсоромне топтання і злобу». Полуботок – у розмові з Петром – пишається культурністю і славою свого народу, ставлячи його в усіх відношеннях вище народу московського, в якім – в часи Олексія – «все ще було в стані ніби немовляти («младенчествовало») і виходило щойно з хаосу… І майже з цілковитої марноти».
Повторюю, не має значення в данім випадку, чи ці вислови правдиві чи вигадані: вони так чи інакше відбивають погляди тих кругів української суспільності, з яких вийшов згаданий автор. А ці погляди цікаві! В ті часи, коли суспільність, народ російський, керовані царським урядом, ще менше мали до говорення, ніж у XІX, не кажучи вже про XX вік, – українці все ж таки вважали своїм гнобителем власне отой цілий народ, не лише царат, не тільки сам режим. Так само Богун випоминав «народові московському», що жив у «рабстві і невільництві», що обходилися з ним, як з собаками. І як далекий цей шляхетний і такий природний патріотизм предків – це протиставлення народу народові, від «патріотизму», наприклад В. Липинського, який називав москалів «рідними братами по крові, духу (?) і культурі (?)», а український народ і російський – «братніми націями».
Який здегенерований був його «патріотизм» і «патріотизм» Драгоманова, що теж мав нас і москалів за «близнят». Або «патріотизм» Микити Шаповала, що мріяв про Лігу Народів Східної Європи, в якій українці могли би «віддати свою любов» отому «братньому народові», «старшій сестрі». Це казали в часи, коли агресивність російського народу супроти нас виявлялася стократ яскравіше, ніж в XVІІ чи XVІІІ віках! У цій «еволюції», коли від нормального протиставлення народу народові, перейшли наші батьки чи сучасники до протиставлення народу лише певній касті московського народу, її режимові, виявляючи одночасно свою любов до того цілого, чужого народу; в тім новім переконанні, що ми творимо одну цілість з московським народом, власне лежало оте звиродніння нашого національного почуття, до якого воно дійшло від часів «дикого» козацтва до «освічених» і «культурних» туманів з часів нашого «відродження»…
Читайте старі літописи і хроніки, і всюди знайдете поняття «отчизни нашея» – завше в протиставленню до Москви як до чужини. Оскільки піднесеніше, модерніше, шляхетніше, більш людське було те почуття, аніж виплекане діячами «відродження» в XІX віці, які за свою вітчизну вважали не тільки Україну, але й «Схід Європи», СРСР, і тому подібні виплоди хворої уяви і скастрованої душі наших радикалів, соціалістів і «хліборобів-державників»…
І дійсно, тримаймо в свідомості оце предківське розуміння патріотизму, з одного боку, а з другого – викличім в пам’яті те наше поняття «патріотизму», яким нас годують новочасні національні дегенерати. Ідеалом предків було визволення їх «отчизни», в тім виливався їх патріотизм, їх любов до рідного краю. В «культурної»