й патріотизмові Льва Толстого, бо він же уважав, що «патріотизм є в наш час почуття неприродне, нерозумне, шкідливе, що спричиняє велику частину тих нещасть, від яких страждає людськість». Це властиво і є патріотизм нашої духової «верхівки», отих «культурних» інтелігентів минулого віку, який і досі покутує в запаморочених мізках радикально-соціалістичної чи ліберальної нашої «еліти». Але отой «новітній», інтернаціоналістичний і пацифістичний патріотизм, оте звиродніле почуття XІX віку наказують нам шанувати як наші «традиції»! Якраз за те на нас накидаються, що гидимося такими «традиціями» часів упадку; за те, що прагнемо завернути нашу ментальність до великого минулого, коли люди жили нормально, думали нормально, відчували нормально; коли патріотизм – був патріотизмом, а не космополітизмом; коли нація була нацією, а не «всенацією»; коли любов до свого була любов’ю до свого, а не – водночас – до чужого і ворожого.
Тут нема вибору, ні погодження. Або – патріотизм наших предків, або – патріотизм Тагора, Толстого, Липинського, Винниченка, Шаповала і графа Рум’янцева. Всіх отих, які той нормальний патріотизм, що ми хочемо воскресити з минулого, обкидають болотом; всіх тих, яким цей наш патріотизм заносить «ідолопоклончим культом нації», «неприємним для поступовця»…
«Ідолопоклончий культ нації» називають ще наші «патріоти» типу Толстого «зоологічним націоналізмом». Що розуміють вони під цим не так страшним, як глупим означенням? «Зоологічним націоналізмом» – на їх думку – перейнятий всякий, хто, напр., не затягається до спільного фронту з світовим жидівством для поборювання гітлеризму; хто не тремтить з захоплення на сам звук імені Пушкіна; хто не співробітничає в «Сигналах». «Зоологічним націоналістом» є всякий, хто каже, що, живучи між вовками, не можна мати зубів і вдачі корови, або що в злодійськім селі не накладають на сторожових псів намордника. Хто так не думає, той – на їх думку – проповідує «щастя ножа» і приносить ганьбу «нашому культурному і гуманному століттю». Така їх «традиція», яку вони хочуть прищепити нашому вікові, вікові збомбардованого Києва, Шанхая і Мадрида… Для наших бубніїв людяності всяка людина не нашої породи – це не чужинець, а – брат. То лише «націоналісти звертали всю причину лихого стану українства на «ворожих сусідів», раді були задирати їх… Напроти, ми (себто космополіти. – Д. Д.) думали, що народу… чіпати нічого, а з демократично-прогресивними елементами в них навіть треба дружити»… До всіх слов’ян треба «ставитися з любов’ю», забути «нікчемні свари». Рацію мав індуський мудрець Тагор, що «ті, що обдаровані міцною силою любові, що мріють про духове об’єднання, що мають найменше ненависті до чужинців», ті переможуть в житті і гратимуть «провідну роль в майбутнім», тим усміхнеться доля. І навпаки, нетолерантні – зійдуть на пси. Така була думка їх всіх, того чесного товариства гуманістів, від батька і вчителя помавши, а скінчивши на епігонах – Коберським і письменниками з «Громадського голосу», «Вперед» й інших червоних чи рожевих часописів…