це люди, яких «наука» своїм труп’ячим сопухом затруювала наше духове життя в минулім віці, затруює його ще й нині, яка в’ялить в нашім оточенні все пишне, здорове, гарне, що стріляє високо в небо.
Все в них просто – в людей цієї заячої психології. Все залежить від того, щоб зробити людей «делікатнішими, добрішими, справедливішими, примусити їх думати не тільки про себе самих». Про це дбає чудесна фея-чарівниця – наука. Вона ж «доводить до поступу у відносинах поміж народами та в порядках громадських і державних». Коли є на світі насильники, Аттили, Тамерлани, Сталіни, Петри і Катерини – це нічого, це минеться, бо «науковий поступ… переміняє на ліпше і духову природу людську» і підносить людей «понад старе життя, близьке до звірячого». Лише без «національного егоїзму», бо сполохаєте непотрібно чулі серця новітніх Петрів і Катерин, які під впливом науки і соціалізму вже «на добрій дорозі» признати над собою авторитет загальнолюдських етичних норм!
Їх «духова природа» переміниться «на ліпше», і так повільно, але певно ми дійдемо «до поступу в відносинах між народами та в порядках громадських»…
Ось була та гуманна філософія, яку несло нам XІX століття. Ось був той світогляд, який і досі покутує в головах його жалюгідних епігонів.
Коли ж ви думаєте, що цитованих вгорі взірців того кретинізму не можна перевищити, то помиляєтеся…
Одним з богів сучасного і минулого радикалізму був Михайло Павлик. З нагоди його ювілею його прихильники писали про нього, що стоїть він, немов «великомученик народу і синонім героїзму», серед «всіх великих людей в ряді, який починається Ісусом». Сам про себе – з характеристичною демократам скромністю – писав, що має в собі «гостре почуття правди, лагідність і завзятість, делікатність і добрість». Був великим поступовцем і в своїм творі «Ребенщукова Тетяна» висловив думку, що ліпше було б, коли б люди не брали церковних шлюбів, а «парувалися як птахи»…
І ось цей геній дає принципову, наскрізь перейняту загальнолюдською етикою, відповідь на питання: що робити, коли всякі «варвари» – оті Петри чи Аттили – «не послухають голосу науки і не змінять під її впливом своєї духової породи»? Що тоді? Може – як ось Величко, або автор «Історії Русів», або стародавні князі, чи інші варвари – приректи їм помсту? Але де! Наш лагідний гуманіст і сторонник пташиного парування відповідає інакше. Згідно з цілою філософією свого радикально-соціалістичного оточення, він віщує, що тоді тим ненаверненим грішникам… треба прощати! І покликується на себе: теж «прощаю своїм просвіченим землякам не тяжкі кривди, заподіяні ними мені (це само собою розумілося. – Д. Д.), але простив я моїм просвіченим землякам навіть тяжчі кривди, заподіяні моєму народові».
Цитуючи оці слова, Франко уїдливо додає: «Це вже справді верх гуманності, до якої не підіймався навіть сам Христос, бо ж Він простив тільки тим, що мучили Його, а тим, що кривдили брата, обіцяв тьму кромішну і безплатний опал у вогні вічнім». Так «хоча й коротко, але вельми прикро