віри – не можна знайти порозуміння. Що ми вийдемо на тім так, як лисиця, коли вибралася з вовком на жебранину, бо вовк казав: «Що буде моє, то хай буде моє, а що буде моє і твоє, то я з’їм обидвоє». Як безконечно мудріша ця приповідка від «учених» теревенів не одного соціаліста і радикала про «братерство трудящих» всіх народів, про «пролетарі всіх країн, єднайтеся» і інші безглуздя з тої самої катеринкарської мелодії.
Радикальний божок минулого віку вчив, що союзниками нашими на Україні будуть «самі великороси» (москалі), що наш рятунок – у «лібералізмі, спільнім з освіченими великоросами». На ту саму ноту, лише заміняючи «освічених великорусів» якимись іншими «дорогими товаришами» з ІІ Інтернаціоналу (а навіть з Інтернаціоналу Троцького), чи «братами-хліборобами» – співають і теперішні наші соціалісти. Їм треба вірити, бо це ж – казав Драгоманов – «близнята по роду»… І як різнилася душа цих політичних дітей від мужеської душі предків, наприклад, від того самого Клирика Острозького з його заповітом: «не личить говориш і радитися з сліпим про світло, з розбійником про мир і згоду». А коли вже про згоду предки мислили, то іншу мали формулу. Вони домагалися, щоби промовляли до себе «вольні до вольних, рівні до рівних – і чесні до чесних». Як мало ті, що пакти укладали з Мануїльським чи іншими висланцями Лєніна в Києві звертали увагу на третє – найважливіше – звено цеї формули.
Соціалісти говорили про «солідарність між демократіями обох народів» – українського і того, що панував над Україною в XІX віці, що, «опріч деспотизму», в Росії царській не було перешкод для вільного розвою нашої нації. Так вірили вони, а за ними ціла наша інтелігенція минулого віку та ще й нашого, яка надіялася спершу на царат; впав він – на лібералізм; впав він – на більшовизм; розчарував він – на хліборобську Росію…
Не шукати наших історичних традицій, до всякої нової чужинецької віри готові були приступити.
І як відбігає від тої їх віри віра в себе такого Івана Вишенського. Якою гідністю і мудрістю звучить його відповідь, дана противникам його віри, що хотіли його перетягти до себе: «Не надійтеся сьогодні, не надійтеся завтра, не надійтеся позавтра, в будучині і на віки віків».
Драгоманівці метикували «розумом», «теоріями», які так гарно укладали разом у невибагливій голові речі, які не відповідали твердій дійсності. Забули вони або не знали, що – як казав Б. Шоу – «розум – добра річ, але не всі в стані керувати ним, бо слабих духом розум робить своїми рабами і вони гинуть»… Вишенських і діячів його доби від рабства і загибелі рятував інстинкт, якого бракувало кастратам XІX віку. Той інстинкт боронив їх навіть від «очевидності», як боронив Кассандру, яка не далася злапати підступові з троянським конем. Коли б їх спитати (як Деїфоб Кассандру),
Коли ти знаєш, то скажи виразно
Що саме він (ахеєць) замислив нам на згубу?
– так, як Кассандра, – відповіли б наші предки:
Не знаю я нічого, тільки бачу
кривий