Євген Лакінський

База відпочинку


Скачать книгу

не чує свого голосу. Але слова лунають у голові.

      – Галю… не бійся… це не божевілля…

      – Хто ти? – питає вона уголос.

      Вони говорять. Іван бере її руку… цілує…

      – Я кохаю тебе, – шепоче він і Галя усміхається. Іван цілує у шию і дівчина піднімає підборіддя, відкривається його пестощам. Іван бере її за руки і гладить. Але Галя виривається і обіймає його. Цілує його невидиме обличчя, навмання – у очі, у щоки, у ніс губи… нарешті знаходить губи…

      Якби хтось у цю мить зазирнув у вікно, то дуже б здивувався.»

      – Це вже точно, – погоджується Жанна. – Дівчина сидить у порожній кімнаті і обіймає повітря. Та ще й губами рухає.

      – А може й язика висунула, – додає Ера. – А далі…

      Вона вже збирається розвинути фантазію, коли дзвонить мобільний.

      Поки Ера відповідає, Жанна занурюється у рукопис.

      – Ну що там було далі?! – Ера, нарешті, звільнилася.

      – До сексу не дійшло, – відмахується Жанна, і далі вже читає вголос:

      – «Ми ще зустрінемось? – тихо питає Галя.

      – Так, – Іван знову цілує її. – Сьогодні ввечері. Залишайся після роботи, я прийду о сьомій.

      – А зараз?

      – А зараз я маю йти…

      Іван прикладає до обличчя її долоню. Востаннє торкається губами. Неохоче повертається до шафи.

      – Звідки ти взявся?! – дивується Аня. – Я вже думала, ти пішов додому!

      Іван не відповідає. Він озирає кімнату, немов п'яний. На стіні – цьогорічний календар із великими цифрами: «1–9 – 9–8».

      – Я маю інсталювати одну програму, – каже Іван. – Це візьме кілька годин.

      – Так довго! – каже Аня. Добре, що вона не розуміється у комп'ютерах.»

      – Ну довго він ще тягнутиме?! – не витримує Жанна.

      – Ти про кого? – відгукується Ера.

      – Про автора, про кого ж ще! Розписує кожну детальку!

      – А ти впевнена, що це чоловік? – питає Ера.

      – А хто ж ще таке напише?! – відмахується Жанна.

      – А може це стилізація… Ну гаразд, моя черга читати. – І Ера бере рукопис. – Так, тут не цікаво… А ось знов починається дія:

      – «Хто зламав мій замок?! – розлючується Львович.

      Він так сердиться, що Іван аж лякається. Але, зібравши усю мужність, відповідає:

      – Я його не ламав, а просто відкрутив. Шафа належить моєму роботодавцеві, а ви тут лише охоронець.

      – А що, охоронець не людина? – каже Львович вже спокійніше. – Я ж маю десь тримати свої речі…

      – А ви часто мандруєте у минуле? – Іван вирішує йти напролом.

      – А? – Львович робить вигляд, ніби не почув.

      Але Іван не здається:

      – Це ж двері у минуле, правда? У 1972 рік?

      – Звідки ти знаєш? – виривається у Львовича.

      – Бо я там був, – урочисто оголошує Іван. – Не далі, як дві години тому. І повернуся рівно за двадцять хвилин, бо в мене побачення з дівчиною моєї мрії.

      – Що ти таке кажеш? – бурмотить Львович. – Ой, горе на мою голову. Тільки цього мені й бракувало…

      – А