ре задоволення від самої писанини, то від деякого часу в його майже принизливих благаннях виразно вчувався болісний туск і щире каяття. Він дедалі більше проймався впевненістю, що його таки почують, бо помалу почали забуватися колишні гріхи й переступи, з яких найзлочиннішими видавалися високому панству з венеційської Ради не розбещеність, інтриґанство й ошуканство здебільшого веселого характеру, а вільнодумство. А ще дивовижна історія його втечі зі свинцевих венеційських катакомб, яку він з вишуканим красномовством безліч разів переповідав при королівських дворах, у замках вельмож, за столами простолюдинів та в будинках з сумнівною репутацією, заслонила собою всі інші плітки, пов’язані з його іменем. Певності додавали й листи впливових чиновників, які надходили до Мантуї, де ось уже два місяці перебував Казанова. Цьому авантюристові, котрий поволі втрачав свій внутрішній та зовнішній шарм, листи дарували надію на те, що до його долі можуть невдовзі поставитися прихильно.
Мізерність коштів змусила Казанову дочікуватися помилування у скромному, однак доволі добропорядному готелі, де він вже, бувало, зупинявся у щасливіші роки свого життя. І хоч не в змозі був цілком відмовити собі в аж ніяк не духовних розвагах, Казанова гайнував час здебільшого на написання пасквілю проти богохульника Вольтера, публікацією якого одразу після повернення до Венеції мав намір несхитно утвердити своє суспільне становище і повернути собі повагу серед благонадійних громадян.
Одного ранку, гуляючи за містом й обдумуючи, як би то ліпше сформулювати убивчу фразу, спрямовану проти безбожника-француза, він зненацька відчув несамовитий, майже фізично вловний на дотик гострий неспокій. Нужденне життя, яке вів ось уже три місяці: ранішні заміські прогулянки, невеликі картярські партії вечорами в буцімто барона Перотті та його подзьобаної віспою коханки, пестощі не надто юної, проте пристрасної господині готелю й робота над власними сміливими і, на його думку, доволі вдалими арґументами супроти Вольтера – усе це в ніжному, солодкавому до пересади повітрі пізнього літа видавалося Казанові безсенсовним і відразним. Він стиха пробурмотів прокляття, сам до пуття не знаючи, кому або чому воно адресувалося. Обхопивши руків’я шпаги і ворожо зиркаючи навсібіч, ніби відбиваючись від невидимих поглядів, які насмішкувато зорили за ним на заміському безлюдді, Казанова раптом рішучим кроком повернув до міста з наміром негайно пакуватися до від’їзду. Він не мав сумніву: йому відразу стане легше на душі, якщо хоч на кілька миль наблизиться до такої жаданої батьківщини. Казанова пришвидшив крок, щоб вчасно забезпечити собі місце в поштовому диліжансі, який вирушав у східному напрямку перед заходом сонця. Більше його тут ніщо не тримало, барон Перотті й без прощального візиту якось обійдеться, а щоб зібрати речі, йому достатньо й півгодини. Два поношені сурдути (у гірший з них саме був одягнений), латана-перелатана колись вишукана білизна, а ще зо дві касетки, золотий ланцюжок, годинник та кілька книжок – ото й увесь його маєток. На гадку прийшли далекі дні, коли він, вельможний пан, подорожував країною у розкішній кареті, напакованій потрібними й не надто речами, у супроводі лакея, здебільшого якогось шахраюватого жевжика, і від безсилого гніву сльози бризнули йому з очей. Якась молода жінка з батогом у руках проминула його на нужденній підводі, де посеред згромаджених мішків та всілякого домашнього скарбу хропів її п’яний чоловік. Спершу вона з насмішкуватим зацікавленням зиркнула на Казанову, який зі спотвореним обличчям, бурмочучи щось під ніс, сягнистою ходою йшов дорогою під відцвілими каштанами їй назустріч, та від його лютого погляду страх змигнув у очах жінки, а вже потім, коли вона проминула подорожнього й озирнулася, у її зіницях затріпотіла млосна хіть. Казанова добре знав, як гнів і ненависть, гарячіше за м’якість та ніжність, збурюють молоду кров, і відразу збагнув, що достатньо його зухвалого оклику, аби підвода спинилася, і він міг робити з молодицею, що лиш душа забажає. І хоч усвідомлення цього на мить поліпшило його настрій, усе ж він вирішив, що не варто на таку дрібну пригоду витрачати хай навіть кілька хвилин. Тож дозволив підводі з її господарями котитися, скриплячи, далі курною сільською дорогою. Тінь дерев не надто рятувала від палючих променів сонця, що дедалі вище піднімалося у небі. Розімлілий від спеки, Казанова мимоволі сповільнив крок. Дорожня пилюка так густо припорошила одяг і взуття, що їхня зношеність не впадала у вічі. За вбранням та поводженням Казанову легко можна було прийняти за статечного вельможу, котрому знічев’я заманулося прогулятися без свого екіпажа. Уже замаячіла попереду арка міських воріт, поблизу яких знаходився готель, де він замешкав, коли назустріч йому, підстрибуючи на вибоїнах, вигулькнув важкий сільський ридван. У ридвані трюхикав огрядний, добре вдягнений, ще доволі молодий чоловік. Він сидів, схрестивши руки на животі, і куняв з примруженими очима. Аж раптом його очі, випадково ковзнувши по Казанові, спалахнули жвавим блиском, чоловік бадьоро стрепенувся, підхопився з лавиці, відразу гепнув назад і знову підхопився, штуркнув кулаком кучера в спину, щоб той зупинився; обернувся на ходу, намагаючись не втратити Казанову з очей, замахав йому обома руками і тричі вигукнув його ім’я писклявим фальцетом. І лише з голосу Казанова впізнав чоловіка, підійшов до ридвана, що врешті спинився, і схопив простягнуті йому