ленів моєї сім’ї, живі й понині, а також наш пастор, превелебний отець Огастес Демпір, магістр Кембриджського коледжу. Після нещасного випадку з герцогинею всі молодші слуги пішли від нас, а леді Кентервіль часто не могла заснути вночі, бо їй чувся таємничий шум у коридорі й бібліотеці.
– Мілорде, – мовив містер Отіс, – я купую привида разом із меблями. Я прибув із розвинутої країни, де є все, що можна купити за гроші; а наша спритна молодь начебто здатна впоратися з вашим Старим Світом, бо зманює від вас найкращих акторів і примадонн. Тож закладаюся, що якби в Європі з’явився хоч один справжній привид, ми б дуже скоро демонстрували його в одному з наших музеїв чи у виїзному шоу.
– Боюся, цей привид таки існує, – з посмішкою мовив лорд Кентервіль, – хоча, можливо, він відмовився б від пропозицій ваших діловитих імпресаріо. Про нього відомо вже три сторіччя, а точніше, з року тисяча п’ятсот вісімдесят четвертого, і він завжди з’являється перед смертю одного з членів нашої родини.
– Як на мене, у таких випадках доречніше викликати лікаря, лорде Кентервіль. Але ж, сер, привидів насправді не існує. Сподіваюся, англійська аристократія не піддає сумніву беззаперечні закони природи?
– Так, ви, американці, поводитеся вельми природно, – мовив лорд Кентервіль, певно, не зрозумівши суті зауваження містера Отіса. – Ну, якщо присутність привида в домі вас не хвилює, то все гаразд. Тільки пам’ятайте, що я вас попереджав.
За кілька тижнів угода продажу була підписана, і наприкінці сезону посол зі своєю родиною переїхав до Кентервільського замку. Місіс Отіс, що зажила слави найпершої красуні Нью-Йорка, будучи міс Лукрецією Р. Теппен з П’ятдесят третьої Вест-стрит, нині була вродливою жінкою середнього віку, з гарними очима і немовби точеним профілем. Більшість американських леді, виїжджаючи за кордон, удають з себе хронічно хворих – адже, на їхню думку, це ознака європейської витонченості; проте місіс Отіс ніколи не припускалася такої помилки. Вона мала чудову фігуру і дивовижний запас енергії. Власне кажучи, вона була вельми схожа на англійку, і це ще раз доводить, що нині в нас з Америкою все однакове – звичайно, крім мови. Старший син, якого батьки в пориві патріотичних почуттів охрестили Вашингтоном – на що він завжди ремствував, – був гарним білявим юнаком і обіцяв зробити блискучу дипломатичну кар’єру, бо вже три сезони танцював у першій парі котильйону в казино Ньюпорта і встиг прославитись як вправний танцюрист навіть у Лондоні. Його єдиною слабкістю були гарденії та аристократичні титули, а взагалі йому аж ніяк не бракувало здорового глузду. Що ж до міс Вірджинії Е. Отіс, це була тендітна шістнадцятирічна дівчинка, струнка та жвава, мов оленятко, з мрійливими голубими очима. Вона була чудовою вершницею і одного разу, двічі об’їхавши парк на своєму поні наввипередки зі старим лордом Білтоном, обійшла його на півтора корпуса біля самої статуї Ахіллеса. Це привело юного герцога Чеширського у такий захват, що він тут-таки запропонував їй руку і серце – і того ж вечора, проливаючи потоки сліз, був відправлений назад до Ітона своїми опікунами. Двоє молодших дітей, брати-близнюки, мали сімейне прізвисько «Зірки та стрічки», бо їх весь час лупцювали. Це були гарні хлоп’ята – до того ж, за винятком шановного пана посла, єдині щирі республіканці в сім’ї.
Оскільки замок Кентервіль лежить за сім миль від найближчої залізничної станції Ескот, містер Отіс телеграфував, щоб по них прислали екіпаж, і родина вирушила в путь у чудовому гуморі. Був гарний липневий вечір, із соснового лісу долинав густий аромат глиці. Тут і там чулося ніжне туркотіння диких голубів, і часом у заростях чагарника мигтіло строкате пір’я фазана. Маленькі білки визирали з верховіття придорожніх буків, а дикі кролі шаруділи в кущах або ж, задерши білі хвости, прудко стрибали геть через порослі мохом пагорки. Проте, коли екіпаж в’їхав на замкову алею, небо раптом нахмарилося, довкола запанувала дивна тиша, велика зграя круків безшумно пролетіла над головами прибульців, і не встигли вони увійти до будинку, як згори впали перші важкі краплини дощу.
На сходах замку їх зустріла літня жінка в ошатній сукні з чорного шовку, білому чепчику і фартушку. Це була місіс Амні, економка, яку місіс Отіс на наполегливе прохання леді Кентервіль лишила на службі. Вона низько вклонилася кожному по черзі і з трошки дивною старомодною ґречністю мовила:
– Ласкаво прошу до замку Кентервіль!
Увійшовши за нею слідом, вони проминули розкішний хол, умебльований у тюдоріанському стилі, і опинилися в бібліотеці – довгій низькій кімнаті з чорними дубовими панелями, в кінці якої було велике вікно, засклене кольоровими шибками. Стіл уже був накритий для чаювання, і, знявши свої дорожні плащі, вони сіли пити чай і роздивлятися кімнату, а місіс Амні їм прислуговувала.
Раптом погляд місіс Отіс упав на тьмяну червону пляму на підлозі, біля каміна, і, гадки не маючи про справжню природу цього знаку, вона зауважила місіс Амні:
– Мабуть, тут щось пролилося.
– Так, мадам, – відповіла економка приглушеним голосом. – Тут пролилася кров.
– Який жах, – мовила місіс Отіс. – Мені не подобаються криваві плями у вітальні. Треба це витерти.
Стара жінка