Петро Кралюк

Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів


Скачать книгу

му були землеробами. Натомість тюркські народи, які сусідили з ними, часто належали до кочівників і займалися скотарством. Звісно, були й винятки. Наприклад, серед українців існували етнічні групи, що були переважно скотарями (наприклад, мешканці Карпат). Так само серед представників тюркських народів, котрі проживали в Північному Причорномор’ї, зустрічалися такі, які віддавали перевагу землеробству. Та все ж, попри ці винятки, протистояння українців і тюрків можна трактувати як протистояння землеробської й кочової цивілізацій.

      Це протистояння ніби «роздирало» українські землі й населення. З цього приводу цікаві міркування висловив український політолог В’ячеслав Липинський (1882—1931). Він вважав, що «з погляду політичного наше географічне положення – найгірше в Європі». Українські землі стають місцем цивілізаційних зіткнень. На них постійно відбувається пересування кордонів між Сходом і Заходом3. Липинський твердив, що наша багатостраждальна історія зводиться до фатального питання: хто – кочівник чи хлібороб – переможе у нас? А найбільшою нашою національною трагедією є те, що досі не зміг перемогти у нас ані один, ані другий; що ми не стали міцною державою кочівників, державою юрби, державою охлократичною, якою стала заполонена своїми кочівниками великоруська Московщина, але не стали ми державою й хліборобською, бо кочівників серед нас була велика кількість. Тому ми, вважав Липинський, на фатальному пограниччі між «цивілізацією плуга» і «цивілізацією степу». Всі свої войовничі державні елементи ми віддавали кочовій Москві, а найбільше культурні хліборобські елементи – Польщі.

      В'ячеслав Липинський

      Попри симпатії до «цивілізації плуга» й негативізм до «цивілізації степу», Липинський загалом займає об’єктивну позицію. Він, по-перше, розуміє, що кожна з цих цивілізацій має свої цінності й, зрештою, свою цінність. По-друге, Липинський говорить про те, що українська нація – це поєднання кочівників і хліборобів, між якими йде змагання. Це можна зрозуміти і в тому сенсі, що ця нація виникла як результат синтезу слов’ян-землеробів та тюрків-кочівників.

      Переважно в українській культурі, як уже говорилося, спостерігаємо негатив-ставлення до тюркських народів. Адже тюрки часто ставали ворогами українців, нищили їхні землеробські поселення. Так, негативне ставлення до степу, а й, відповідно, до степових кочівників, як чинника в історії українського народу, демонстрував відомий географ Степан Рудницький (1877—1937). «Степ, – писав він, – не був первісно родимою ростинною формацією для українців, а страшним диким полем, із котрого, немов сарана, вилітали жовтолиці орди, щоб нищити Україну. Тільки через істнування формації степів було середньоазійське сусідство таке злощасне для України, тільки степ давав комонним народам такий добрий пастівник для табунів і отар, такий вигідний шлях на Україну»4.

      Справді, для предків новочасних українців, жителів півдня Давньоруської держави, степ, Дике Поле були чужою, ворожою територією, звідки чекала небезпека. Початково український етнос формувався в лісостеповій зоні, де розташовувалися основні політичні й культурні осередки Русі-України в середньовічний період: Київ, Галич, Володимир (Волинський), Львів, Луцьк, Острог тощо.

      Степан Рудницький, як і чимало інших українських авторів, вважав Батиєву навалу великим нещастям для України. «Одно татарське лихоліття, – писав він, – здержало політичний і культурний розвиток України на цілі століття. І хоч не набіги кочовників спинилися вже в другій половині XVIII ст., то їх сумні наслідки видні донині. З політичного ослаблення, спричиненого півторатисячолітнім татарським лихоліттям, не може український народ і донині прийти до себе»5.

      Степан Рудницький

      Антитатарські мотиви були помітні в українському фольклорі. Знайшли вони вияв у літературі, різноманітних мистецьких творах. Принагідно нагадаємо, що фактично перша українська опера «Запорожець за Дунаєм» мала антитурецький характер.

      Правда, це лише одна сторона медалі. Кочовий тюркський світ, із яким протягом тривалого часу доводилося контактувати українцям-землеробам, мав на останніх помітний вплив. Тюрки нерідко ставали союзниками українців, навіть родичалися з ними. Наприклад, це стосувалося половців, хани яких мали родинні стосунки із давньоруськими князями, а на початках татарської навали на Русь були їхніми спільниками (мається на увазі битва на Калці в 1223 р.). Деякі тюркські народи чи субетноси (чорні клобуки, татари-ліпки і т. д.) «розчинилися» в українському соціумі, зазнавши асиміляції. Помітна частина українських шляхетських родів мала тюркські корені. На Київщині й Брацлавщині кількість таких становила близько однієї чверті панівного складу6.

      Явищем, яке зросло на пограниччі українського й тюркського світів, стало козацтво. Козаки не лише воювали з тюрками, але й перейняли від них чимало військових елементів, а також елементів побуту й культури. Нерідко тюрки ставали союзниками українських козаків. Окремі козацькі старшинські роди були тюркського