Дара Корній

Зворотний бік темряви


Скачать книгу

і любили, але не теперішніх темних. Щось тут у тій історії нечисто, відчувала це, натомість вголос сказала інше:

      – Гарна історійка, позитивненька вся така. І це я ще не зайшла. Але все решта – просто супер-пупер, зашибісь, тобто гарно все.

      І Мальва сміливо зробила кілька кроків у бік навстіж розчинених воріт.

      То був геть інший світ. Зовсім не схожий на ті, які їй доводилося бачити. Оселище Відтіні. Для себе вона це пояснювала так – поселення, очевидно, народилося від тіні, відповідно тіні мати не може, бо саме є нею. Відсутність сонця робило свою лиху справу, бо вічний похмурий день висів над поселенням. Запитувала себе, чи бувають тут зорі і чи бачать тут люди хоча б інколи місяць, і що тут тримає небо? О так, небо. Потім вона зрозуміє, що саме, коли добреде до центральної площі Оселища і побачить Чорнобогів Храм.

      Світ Відтіні і справді був особливим у всьому. Прямі, мов стріли, вулички, вимощені чорною бруківкою. Звісно, це не дивовижа, бо у світі, з якого вона прийшла, вулички також здебільшого прямі, але ці були мов під лінійку вирівняні й не мали зовсім бічних відгалужень. Маленькі, крихітні безликі халупки тулилися близько до дороги. Тут росло щось схоже на траву та дерева, але розглядати прискіпливіше їх зовсім не хотілося. Бо воно не милувало око, просто заповнювало вільний простір. Щоб світ не видавався пустирищем. Однак це не дуже допомагало. Бо світ все одно був безликим. Стенула здивовано плечима. Що ж, люба, то тобі не світ Вередів чи Яроворот та й навіть не рідний світ Єдиного Бога.

      Було якось незвично тихо. Не співали пташки, не шелестіло листя на деревах, не шурхотіло каміння під ногами, не було чутно людського звичного для поселень галасу, тільки гучно та чітко карбувалися по бруківці кроки. Тук-тук, тарах-тарах. І все, бо за півмиті і це гучне бамкання з’їдала тиша. Липка тиша, але не порожнеча, бо була заповнена. Те, що вони тут не одні, – відчувала. Приклала руку до Перемінника, промовила кілька слів прохання і враз чітко побачила попід пісними халупками щось схоже на людей, але безлике, як увесь довколишній світ. Їх не було багато. Вони всі як один побожно і геть злякано спостерігали за тим, як йдуть широкою вуличкою двоє – чоловік та юна дівчина. Однаково безликі лиця, не могла розгледіти бодай одне чітко. Наче на портреті художника, написаному олійними фарбами. Фарба ще не висохла, а хтось пройшовся по портрету рукою, і людський лик стерся до невпізнання. Істоти мали невисокий зріст, нижчі навіть за Мальву. Вони перелякано відводили від Мальви свої очі, відчуваючи: вона їх бачить. Дивна дівчина, зовсім не така, як ті, що тут живуть. Безсмертна з купою світла у собі. Істоти похапцем ховали голови в плечі, бо те світло лякало їх. «Що вона забула у цьому Темному світі?» – запитували вони мовчки. Мальва читала їхні думки. Доволі просто, зовсім не напружуючись. Деякі з них, коли надто довго дивилися на неї, починали згадувати себе колишніх, інші лякалися цього і поспішали заховатися за дверима халупки. Найсміливіші підходили впритул до дороги, проводжаючи її довгими стражденними поглядами, стараючись запам’ятати якнайкраще, закарбувати