ув прихований на узліссі. У цей час все сімейство вийшло на повітря погратися й насолоджувалося вечірньою прохолодою.
Мати спостерігала за дитячими іграми. Вона найстараннішим чином підтримувала загальні веселощі. Пухнасті малюки гралися з безтурботністю істот, які щойно почали жити, для котрих вищою силою є мати, і вся ця сила до їхніх послуг, а отже, весь світ для них – друг. Вони гралися й боролися з бурхливими веселощами, ганялися одне за одним, за мухами й жучками, сміливо принюхувалися до товстих джмелів і шалено гасали, намагаючись упіймати кінчик материного хвоста або відібрати одне в одного якийсь старий, давно вже кинутий недоїдок.
Вони гралися заради гри й раді були будь-якому приводу, щоб вчинити нову біганину.
Цього вечора іграшкою лисенят було висохле качине крило. Десятки разів воно переходило від одного до іншого. Аж ось його нарешті вхопило найпрудкіше лисеня, з чорною смужкою поперек мордочки. Не поступаючись нікому, воно стало гасати по колу зі своєю здобиччю, поки решті не набридла марна погоня і гра. Тоді воно кинуло крило, але зразу ж учепилося в материного хвоста і смикало його доти, поки вона раптовим стрибком не вирвала свого хвоста й не перекинула на спинку маленького розбишаку.
Під час цього гармидеру на галявинці з’явився старий лис. Мати здригнулася, коли побачила його, лисенята перелякалися, але знайомий вигляд зразу ж заспокоїв усіх: це був батько.
Він ніс їжу, і тому всі жадібно повернули в його бік очі й носи. Батько поклав на землю свою здобич – щойно задушену хохулю, – й мати побігла по неї.
Мисливці розповідають, що лисиця ніколи не приносить здобич до самої нори, якщо лисенята не вдома. А у мисливських розповідях інколи трапляється й правда.
Мати кинула хохулю дітям, і вони накинулися на неї. Вони смикали й тягали тваринку, гарчали й страшенно витріщали очі одне на одного, і кожне відчайдушно трусило головою, намагаючись урвати свій шматок здобичі.
Мати дивилася на вовтузіння лисенят з мертвою хохулею, але в той же час поглядала й на ліс навколо. Там завжди могли ховатися підступні вороги: люди з рушницями, хлопчиська й собаки, орли і сови – усі хочуть полювати на маленьких лисенят.
Вона постійно була напоготові, й у цьому їй допомагав лис. Хоча він відігравав другорядну роль у родинних справах і навіть зовсім не допускався до нори, поки лисенята були ще сліпими сисунцями, незважаючи на це добросовісно приносив їжу й стеріг нору.
Веселий бенкет малюків був у самому розпалі, аж раптом здалеку долинуло батьківське «юр-юр-юр-яап» – сигнал небезпеки, що наближалася. Якби лисенята були більшими, вони б самі зрозуміли значення цього сигналу. Та вони ще були надто маленькими, й мати поспіхом пояснила їм, що треба робити: переказавши лисенятам віддалений батьків голос низькими, загрозливими звуками, вона загнала їх назад у нору, де в напівтемряві вони спокійно покінчили з хохулею.
Поміж ферм самої лише Нової Англії мешкає щонайменше тисяча пар лисиць. Кожна пара щороку виводить дітей, і тому цілком імовірно, що такі сцени, як щойно наведена, відбуваються перед кожною лисячою норою у кожний погідний весняний день. Отже, не менше ніж сто тисяч разів на рік такі сцени повторюються у нас під самим носом, і разом з тим все це відбувається так потаємно, такі обережні батьки маленьких звірят, що, можливо, лише одному зі ста тисяч людей пощастить спостерігати за такою сімейною сценою.
У місті Голдері одним зі ста тисяч, кому поталанило, виявився Абнер Джюкс. Це був довготелесий, білявий, веснянкуватий хлопчисько, котрий лазив по деревах по воронячі гнізда, замість того щоб пасти корів.
Він спостерігав за грою лисенят не просто, як будь-який хлопчисько, а з трепетом майбутнього природознавця. Він зразу помітив лисеня з чорною маскою на морді, ніби вдягнутого в доміно, й радісно тішився з його витівок.
Хлопцеві й на думку не спадало перешкоджати забавам малюків, але разом з тим він виявився мимовільним винуватцем несподіваної перерви в грі, а також усіх нещасть, котрі спіткали лисячу родину в майбутньому.
Абнер полював на лисиць тільки взимку. Він пишався своїм мисливським собакою, котрий обіцяв стати «найкращим псом в цілому штаті». Щоправда, це був ще не пес, а лише цуценя, але цуценя з великими лапами, тонкою талією й широкими грудьми. Голос у нього був сильний, лункий, і, якщо зважити на похмурий дикий норов, цуценя мало вирости прелютим звіром. Зазвичай Абнер зачиняв його вдома, але цього разу цуценя якось вирвалося на волю і, звісно, зразу ж кинулося шукати свого господаря. Саме його наближення й занепокоїло батька лисенят.
Лисиця-мати, переконавшись, що всі семеро її дорогих малюків є у безпеці – вдома, зараз же побігла назустріч ворогові. Вона навмисне обрала такий шлях, щоб неодмінно потрапити на очі собаці, якби та наблизилася до нори, і справді скоро почула металевий гавкіт, що змушував калатати дужче навіть загартоване серце її супутника.
Але тепер вона не думала про себе. Вона повела за собою незграбного пса, потім, опинившись на безпечній відстані від нори, дуже просто відкараскалась від нього тим, що подвоїла свої сліди, й повернулася до нори. Там усе було добре. Лише чорноморде