льки його зелені очі й більша частина обличчя ховалися за довгим нечесаним волоссям, та це й не мало значення. Ровер просто хотів отримати від Сонні відпущення своїх гріхів і благословення, щоб завтра вийти з в’язниці суворого режиму Статен з почуттям повністю очищеної людини. Не те щоб Ровер був надто побожним, але це узгоджувалося в цілому з його твердим наміром змінитися, реально спробувати виправитися. Він набрав повітря в легені.
– Я думаю, вона була з Білорусі. Мінськ у Білорусі, правильно? – сказав і квапливо зиркнув на хлопця, але той нічого не відповів. – Нестор дав їй прізвисько Мінськ, – вів далі Ровер. – Він наказав мені пристрелити її.
Явною перевагою сповіді перед людиною з перегорілим мозком було те, що в ньому, либонь, не тримались ні імена, ні події: все одно, що розмовляєш із самим собою. Тож зрозуміло, чому в’язні в Статені охочіше йшли до цього хлопця, аніж до капелана чи психолога.
– Нестор тримав її та вісім інших дівчат у клітці в районі Енерхауґен. Східноєвропейки й азіатки. Молоді. Підлітки. Я сподіваюсь, вони були принаймні підлітками старшого віку. Але Мінськ була старшою за решту. Сильнішою. Вона втекла. Аж парку Тойєн дісталася, доки собака Нестора її перехопив. Один з отих аргентинських догів, якщо ти в курсі, про що мова.
Погляд хлопця залишився непорушним, але він підніс руку. Торкнув свою бороду. Почав повільно її розчісувати пальцями. Брудний рукав його бахматої сорочки закасався, відкривши струпи і сліди від уколів. Ровер розповідав далі.
– Здоровенні кровожерні пси-альбіноси. Вбивають усе, на що господар нацькує. І на що не нацькує – теж. У Норвегії, звісно, вони заборонені. Один тип завіз кількох до себе у Реленен з Чеської республіки, тепер розводить їх і реєструє, як білих боксерів. Ми з Нестором їздили до нього по цуценя. Одне щеня коштує понад півста тисяч зелених. Цуценя було таке славне, що ніхто б зроду не подумав, що…
Ровер зупинився. Він знав, що завів мову про собаку тільки заради того, щоб відтягти неминуче.
– Так чи інакше…
Так чи інакше. Ровер подивився на татуювання на своєму передпліччі. Готичний собор з двома шпилями – на знак двох термінів, що він відбув, і жоден з яких не має нічого спільного з оцим зізнанням. Він постачав зброю байкерським бандам, а в разі потреби переробляв стволи у своїй майстерні. Він знався на цьому. Знався надто добре, щоб вічно залишатися в тіні, тому й попався. Він знався на своїй справі настільки добре, що вже у тюрязі Нестор взяв його під своє крило. Нестор подбав, щоб відтак найліпші стволи потрапляли тільки в його, Нестора, лапи, а не розходились по бандах байкерів чи будь-яких інших суперників. Він платив йому за лічені місяці роботи більше, ніж Ровер міг би заробити за все життя у своїй майстерні з ремонту мотоциклів. Але Нестор також ставив високі вимоги. Він жадав забагато.
– Вона лежала в кущах; навколо все в крові. Вона просто лежала нерухомо і дивилась на нас. Собака вирвав їй шматок обличчя – так що кутні зуби було видно.
Ровер скривився. Перейшов до суті справи.
– Нестор сказав, що треба провчити їх – показати решті дівчат, що на них чекає в разі непокори. І сказав, що з Мінська однаково пожитку не буде, зважаючи на стан її обличчя…
Ровер ковтнув слину і вів далі:
– Тож він наказав зробити це мені. Себто прикінчити її. У такий спосіб я мав би довести свою відданість. У мене був старенький пістолет «Руґер-Mk II», який я сам довів до ладу. І я намірявся це зробити. Справді. Не така це проблема.
Ровер відчув, що йому стисло горло. Він так часто думав про це, так часто повертався думкою до тих секунд, до тієї ночі в парку Тойєн, до дівчини, що ввижалась йому знову і знову. Він і Нестор розігрують ту виставу, а решта залишаються в ролі німих свідків. Навіть собака мовчав. Скільки разів уже Ровер усе обдумував? Сто? Тисячу? Але тільки тепер, коли він уперше вимовив ці слова вголос, він усвідомив, що то не був сон, що все відбулося насправді. Точніше, це було так, начеб його тіло до цих пір не погоджувалось прийняти факт. Саме тому його шлунок зараз бунтував. Ровер глибоко вдихнув через ніс, щоб стримати нудоту.
– Але я не міг цього зробити. Хоча знав, що вона помре. Вони тримали собаку напоготові, і я думав, що на її місці я б вважав за ліпше дістати кулю. Але спусковий гачок неначе заклинило. Я просто не в змозі був натиснути його.
Молодий чоловік, здавалося, злегка кивнув. Чи то у відповідь на те, що говорив йому Ровер, чи то – на музику, яку тільки він здатен був чути.
– Нестор сказав, що ми не можемо змарнувати на це цілий день; зрештою, ми були в громадському парку. Отож він витяг із-за халявки невеличкий кривий ніж, ступив уперед, схопив її за волосся, потягнув угору і, здавалося, просто змахнув ножем перед її горлом. Як ото рибу патрають. Кров бризнула три-чотири рази, а тоді вона спорожніла. Знаєш, що мені найбільше запам’яталося? Собака. Як він почав вити, побачивши всю ту кров.
Ровер нахилився в кріслі, спершись ліктями на коліна. Він затулив вуха долонями і розкачувався назад і вперед.
– А я нічого не робив. Стояв і дивився. Я все послав під три чорти. Тим часом вони загортали її в ковдру і пакували