а й ненаписані. Себто в тому значенні, яке людство надає цьому слову.
− Тобто…
Цього вже Лія не могла второпати. Каміла замислилася, як би це пояснити. Дівчина ще зовсім не готова. Та раптом її осяяло.
− Поглянь, − вигукнула вона й кинулася до другої знизу полиці праворуч від них. Вихопила книжку, але не поспішала демонструвати її Лії, а притиснула до грудей, і дівчина встигла лише зауважити яскраву обкладинку. − Ти теж, Ліє, пишеш книжки…
− Я? − Але зрозумівши, що від співрозмовниці навряд чи щось приховаєш, продовжила: − Ну, це гучно сказано. Так, іноді пишу коротенькі новели чи оповідання. Але тільки «в стіл». Їх ніхто не читав, та й навряд чи я наважилась би їх опублікувати…
− Та ні, ти не зрозуміла. Я не про твори, виведені ручкою на папері чи надруковані на комп’ютері, я про інші, про написані.
Здивування прочитувалося не тільки на обличчі, а й в усій поставі дівчини.
− Сумніваюся, що ти зможеш зрозуміти, якщо я тобі зараз почну пояснювати, краще почитай. − Каміла простягла Лії книжку.
Вона вже десь бачила цей яскравий малюнок на обкладинці. Дорога, що йде в нікуди. Обабіч шереги безлистих дерев, що, ніби щупальці чи кігті, розкинули своє гілля, а вгорі − повня. Картина була моторошна й водночас прекрасна. Від цієї дороги несила було відвести очей, вона вабила. Куди вона вела? І де дівчина могла її бачити?
Каміла немов прочитала останню думку.
− О, так. Я забула сказати: ти ж не лише пишеш, а ще й малюєш.
І лише коли Лія врешті зрозуміла значення в цих словах займенника «ти», відвела погляд від картини й прочитала ім’я автора та назву: Лія Альданова, «Закохана в ніч».
Що я стану письменницею, мені казали ще в дитинстві, коли придумувала різноманітні історії й потім вечорами розповідала їх мамі, бабусі, дідусеві і всім, хто до нас заходив. Я в сім’ї одиначка, і хоч це начебто дуже добре, адже вся увага й турбота перепадали мені самій, проте, з іншого боку, була дуже самотня, що, мабуть, і виплекало в мені некеровану, безмежну фантазію. Сама вигадувала собі друзів, бо на нашій вулиці майже не було моїх однолітків, а з деякими (неблагополучними) мені просто забороняли гратися. Я вигадувала незвичайні пригоди, бо справжнє життя було геть одноманітне й позбавлене несподіванок. Мене не цікавили ляльки. Інша річ − ґудзики, поламані ручки від дверей, дідові інструменти. Усе це дарувало неймовірне поле для фантазії, адже ці речі можна уявити чим завгодно: від зачарованої принцеси до зорельоту.
Коли підросла і в мене з’явилися друзі, фантазія нікуди не поділася. Дитинство моє припало на перебудову: зникла залізна завіса й почалося масове захоплення телебаченням, дуже популярними стали різноманітні закордонні серіали. Оце була моя стихія! Я швидко перекваліфікувалася зі звичайного письменника-фантаста на сценариста й режисера. А які мильні сюжети розгорталися на нашій вулиці. Куди тій американській «Династії» чи мексиканській «Дикій Розі»! У нас, на звичайній сільській вулиці, кохали й убивали, викрадали дітей і втрачали