го українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.
Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.
Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.
У примхливих азійських степах вже й не знати коли народилась, окрім безлічі інших промовистих історій, прадавня легенда про буревій, що отримав романтичну назву бішкунак. Старші, для науки, переповідали молодшим оповідку, передавали із уст в уста, аби застерегти, а може, й уберегти рідних від біди. «Не вір очам своїм, сину, – казали мудреці. – Будь пильним, будь насторожі».
Отож, легенда!
Кілька вірних товаришів-кочівників поверталися із тривалої подорожі далекими краями. Їхали верхи на гарячих та витривалих скакунах. Коні сухі, кожен м’яз видний, з маленькими головами, що профілем нагадують щучий, норовисті, нещодавно приручені. Б’ють копитами, хочуть скинути вершників. А ті тримаються, відчуваючи свою перевагу, плескають коней по шиї, стишують їхній дикий норов, впинаючи в боки рисакам ічиги – чоботи з м’яким носком та жорстким внутрішнім задником. Неслись друзі степом задоволені собою, усміхнені й щасливі. Їхні тіретуни (кожухи) скручені й прив’язані до сідел. Кочівники вбрались у святкові одежини. Вишиті візерунками сорочки підперезані широкими ременями кемерами, металічні бляхи яких повертають сонячні відблиски у небо. На головах у кого шапка з лисиці, у кого малахай, у кого взагалі легенька кольорова шапочка тюбетей. П’ятеро молодих чоловіків – дітей широкого, безмежного й дикого степу, дітей волі й свободи – подолали сотні, а може, й тисячі верст. Відміряли цю відстань пішими й кінними переходами, короткими нічними відпочинками біля тріскучого вогнища, постійними загрозами від хижих степових звірів. Сміливі кочівники пустились берега у доволі легкому вбранні, бо ж весна вже підморгнула кунакам, погладила лагідним промінням ще байдужого до усього, що робиться на землі, сонця. Розманіжена природа оманливо шепотіла дужим чоловікам колючим, перемішаним із піском вітерцем, вдмухувала у ніздрі трав’яними запахами. «Ви сильні, ви герої, – приборкувала пильність і навіювала безпечність. – Йдіть уперед, дивіться на сонце. Бачте, весна відігнала зиму. Вам ніщо не загрожує. Для вас відкриті усі шляхи. Ви – володарі степу». І люди поклались на природу, повірили їй, люди переклали свою відповідальність на мінливу стихію, люди втратили здатність контролювати ситуацію.
Просувались вглиб степу безтурботно, гомоніли про своє, про те, як житимуть в достатку, бо ж вели за собою отари худоби, яка мала б напастись, наростити жирку і яка потім, наступної зими годувала б їхні родини. Говорили, мабуть, і про дітей, яких народять безліч чи й вже народили і тепер виростять помічників і спадкоємців. Говорили і про своїх жінок, які роблять життя кочівника прекрасним і наповненим змістом лиш завдяки своєму існуванню десь там, вдома, біля родинного вогнища. Ділились, може, й планами на майбутнє, на якесь далеке казково прекрасне і на близьке – побутово-прозаїчне. От, приміром, обговорювали, що робитимуть завтра або ще й сьогодні ввечері. Мріяли й мружились на ясне квітневе сонце, милувались прозоро-блакитним неосяжним небом, на якому не було видно жодної хмарки. Не встигли й оком повести, як звідки не візьмись – закрутило, загуло й зажбурляло в обличчя пилюкою і дрібним піском. А тоді гайда виривати з корінням де-не-де припасовані низькі кущі, підкидати з диявольською силою в самісіньке небо молодняк з отари. Що довше буянило, то сильнішим ставало, і вже не могла противитись силі вітру худоба, ревла несамовито, підносячись на кілька метрів угору й падаючи, стогнала від болю.
І немає куди кунакам від біди тікати – всюди, куди не глянь, темна завіса, від землі до небес виріс нерукотворний паркан. А у тій чортовій загорожі крутить і завіває, б’є наче стожильним батогом, розсікає повітря льодяним дощем, хльоскає поривчастим вітром. Отак неочікувано посеред степу застав кунаків підступний весняний буран. Розігрався блискавично, підкрався, наче найхитріший ворог, непомітно, з-за спини. Буран-велет не збирався коритись дрібній істоті – людині, – буран відчував свою силу й гиготів у страшній агонії. Ця агонія була передсмертною, адже це його остання вилазка. Бо ж весна, набравшись сонячної сили, невдовзі зможе його побороти. Але не зараз, не тепер, коли сонце ще не жовтогаряче з чіткими ба навіть гострими контурами, а бліде й розмите, слабке й безвольне.
Жаский вітруганище цідив по обличчях, розпелехував волосся, зривав шапки та носив їх по степу, як перекотиполе, рвав на грудях вишиті сорочки й перетворював ті кольорові вбрання на шмаття, на ганчір’я, котрого й жебрак відцурався б. Молотив що є сили в міцні груди, упинався колючками в жилаві руки та напружені шиї, закидав очі жменями піску, перешкоджав коням рухатись в обраному напрямку. Ставив дибки конячі гриви, стіною виростав на шляху кунаків. Буран завивав щораз дужче, скаженів,