ь, яке ми обговорюємо. Все, як і в будь-якій українській родині.
Мій робочий день починається о десятій ранку. Закінчується – о другій-третій ночі.
Президент працює ще більше. Причому у більш виснажливому режимі – йому доводиться багато їздити країною і світом. Раз на місяць, а то й частіше, він буває на лінії фронту.
Де результат нашої праці?
Що в нас вийшло, а де ми припустилися помилки?
Коли у червні 2014-го Петро Порошенко запропонував мені очолити його адміністрацію, я взяв на роздуми кілька днів. У минулому ми були бізнес-партнерами. Наші погляди на те, що відбувається, співпадали з більшості питань. Я вважав, що зможу виконувати обов’язки глави адміністрації як мінімум не гірше, ніж будь-який інший відомий мені керівник.
Я розумів, що ситуація погана. Однак уся глибина проблем, що стоять перед Україною, відкривалася мені лише із зануренням у матеріал.
Країна, населена дивовижними людьми – самовідданими, талановитими, сміливими, – зазнає найсерйознішого випробування у своїй новітній історії. Стара держава функціонує дедалі гірше. Побудова нової тільки починається. За рік з’явилися лише окремі її елементи – поодинокі острівці в морі неефективності, інертності й корупції.
Коли Надія запитує, заради чого я затримуюся на роботі за північ, я відповідаю:
– Україна воює. Уяви, що мене призвали до армії.
Завдання виявилося набагато складнішим, ніж я гадав, але я не шкодую про рішення піти на держслужбу.
Якось я запитав Джонатана Пауелла, що обіймав аналогічну моїй посаду в команді британського прем’єра Тоні Блера, якою головною якістю має володіти chief of staff[1] політичного лідера.
– Він повинен уміти говорити «ні», – відповів Пауелл.
Я вмію наполягти на своєму. Вмію створювати й перебудовувати складні структури. За той час, коли я перебуваю біля самої вершини владної піраміди, я навчився ідентифікувати й вирішувати проблеми, про існування яких не підозрював. Цей досвід, без перебільшення, є унікальним. Буде нечесно – і перед Україною, і перед її союзниками й друзями, – якщо це знання не вийде за межі вузького кола моїх колег, соратників та опонентів.
У рішення написати цю книжку є й інший мотив. 2014 року Україна стала однією з найважливіших країн світу. Її більше не плутають з Росією. Весь світ знає, що Україна веде боротьбу за незалежність від імперії, за право самостійно визначати свою долю, за перемогу міжнародного права над правом сили. Україна є, у цьому вже ні в кого немає жодних сумнівів. Але – яка вона? Та чи можна з нею мати справу?
Ось як я відповів би на ці запитання.
Україна – це європейська політична нація. Вона і стара й молода водночас.
Україна – така ж, ну або майже така ж давня, як будь-яка європейська країна. Найдавніші сторінки її історії – як і у випадку Франції, приміром, – написані давньогрецькими колоністами, що опановували ойкумену в середині першого тисячоліття до нашої ери. У шкільних підручниках з української історії стільки ж розділів, скільки й у підручниках будь-якої іншої європейської країни.
Україна – одна з наймолодших європейських націй.
Розпад СРСР, ключову роль в якому відіграв український референдум про незалежність у грудні 1991 року, відкрив світові країни, культури й народи, про існування яких було відомо лише фахівцям. Для багатьох це відкриття було шоком. Згадайте промову Джорджа Буша, виголошену 1 серпня 1991 року в Києві. Президент США застерігав український політичний клас від спокус «самовбивчого націоналізму, породженого міжнаціональною ненавистю».
Британський історик Ендрю Вілсон назвав Україну «несподіваною нацією». І хай поява на мапі Європи нової країни дійсно для багатьох була несподіванкою – вона точно не була випадковістю.
Україна – найбільша в Європі країна, в якій розмовляють різними мовами і відвідують храми різних конфесій. У 1990-х – 2000-х вона одночасно зазнала декількох трансформацій: політичної (демократизація), економічної (перехід від адміністративно-командної моделі до ринкової), державної (утворення основних інститутів незалежної держави) та національної. «Нація – це етнос, який бере відповідальність за самого себе», – сказав якось автор грузинських ліберальних реформ Каха Бендукідзе. На мою думку, Революція гідності 2013–2014 років стала фінальним акордом становлення сучасної української нації.
Я народився й виріс в Українській РСР, тісно інтегрованій у загальносоюзні відносини і структури, а досяг успіхів у незалежній Україні. Історики й публіцисти називають Україну 1991–2013 років Третьою республікою. Першою була Українська Народна Республіка, проголошена 1917-го й знищена Червоною армією 1919-го. Другою – Українська РСР, одна із засновниць Організації Об’єднаних Націй.
Революція гідності показала, що завдання створення політичної нації в Україні вирішене. Завдання Четвертої республіки – побудувати сучасну державу й потужну економіку, забезпечити консолідацію та стале функціонування