Соловйовий спів. Олена Пчілка

авиця навіть і при вечоровому світлі відбивала ярою барвою від чорної, ще вогкої землі. Садок стояв нерухомо, укритий більше цвітом, ніж листом, укритий тим білим та ясно-рожевим цвітом надії, ніжної, непорушеної краси. Сам соловейко тим чарівним співом розвивав той цвіт… Тож пісня його єдналася і з тим цвітом, і з прозорою блакиттю весняного неба; воля, щастя, озивалися в тім співі!

      – Чуєте, як співа соловей? – спитала я свого товариша, що сидів задуманий поруч зо мною на садовій лавці під моїм чудовим каштановим деревом, що спускало віття над лавкою розкішним наметом.

      – Чуєте, як співає соловейко? – попитала я вдруге, перебиваючи задуму свого сусіда, що зоставив моє перше питання без відповіді, либонь, гадаючи, що то я так тільки сама собі втішалась, а не питалась.

      Тепер мій гість одповів: «Чую». Але в тім «чую», в гомоні тієї відповіді почула я немов якусь прикрість. Коли б то була сама журливість, я не звернула б на те уваги: соловйовий спів часом викликає ніби якийсь-то жаль у душі… Що почує серце в тім співі, що спогадає воно, Бог знає, а тільки часом защемить на хвилинку… Людям старішого віку таке почуття найпаче відоме!..

      Але ж мій гість був чоловік ще зовсім молодий, і до того веселої, одвертої вдачі; отже, сумний гомін мого відповіді, а ще сумніший вираз його обличчя здивували мене.

      Либонь, чуючи на собі мій здивований погляд, гість додав:

      – Я не люблю соловйового співу! Я не можу його чути… мені стає так прикро!..

      – Се що за химери? – спитала я, усміхнувшись. – Чи то й вас обгорнув песимізм? – Я засміялась уголос, не вважаючи потрібним здержуватись перед гостем, добрим знайомим.

      – Ні, не песимізм, – одповів гість, – а так… се мені з якої пори. Я сам не знаю, чого саме соловйовий спів нагадує мені одну дуже… прикру пригоду…

      – Пригоду з вашого життя? – спитала я з цікавістю. – Однак ваше життя здавалось мені таким рожевим!