онівки, зупинився. Стояв на горбі й роздивлявся село, яке розкинулось у глибокій долині, по тому сів на каменя і на хвилю замислився. Погляд його спочив на старій дерев'яній церкві, яка супроти звичаю стояла край села. Западав вечір, довга тінь відкинулася від мандрованця – сонце спинилося якраз навпроти. Велике й червоне, воно тремтіло, оточене зусібіч, наче крилами, легкими хмарами. Од села долинув дзвін; чоловік став навколішки й помолився. Заплющив очі й ворушив губами – вряди-годи по його виснаженому тілі прокочувався дрож.
Тим часом на долину наповзала сутінь, хати звідсіля вже видавалися білими, накритими солом'яними капелюхами головами, які мірно похитувались у смерку, готові покотитися в безвідь.
Він розплющився: дорогою йшли з церкви люди, і йому дивно стало бачити, які вони звідси дрібні. Тяглися, ніби отара овець, а попереду вистрибували, бадьоро гарцюючи, дітлахи. Мандрованець сів на землю біля каменя, сперся спиною, підгорнув під себе ноги й завмер.
Люди доходили хат, ті всмоктували з їхнього гурту чоловіка, жінку й кілька дітлахів. Здавалося, хати вечеряють цим сутінком і людьми – від того стіни поколихувалися, ніби дихали.
Чоловік сидів отак довго. Може, трохи й передрімав, і лише коли зовсім споночіло, здригнувся і скочив на ноги. Подибав з гори, начебто застоялася в нього кров, а тоді вийшов на стежку, що перерізала горба. Проминув кілька ясенів та крислатого дуба і, спустившись в долину, опинився біля церкви. Стара споруда дихнула теплим деревом; чоловік обійшов її довкола, ніби принюхувався і щось вивідував, але не зустрів ані душі. Тоді підступив до розчинених дверей і, повагавшись, ступнув досередини.
Панотець саме виходив із царських воріт. Зупинився й пильно зирнув на прибульця. Той уже стояв на колінах і молився, але, побачивши попа, хутко зірвався на рівні. Схилився, щоб поцілувати священику руку, й панотець з відразою побачив, яке брудне в прибульця волосся – в ньому заплуталися шматочки соснової кори, сіно й повзала нужа.
– Хто ти, сину? – спитав піп, і прибулець зирнув на нього гостро й вивідчо.
– Той, хто потребує сповіді, панотче, – сказав хрипким, застуженим голосом.
Тоді поміж них ніби пробігла іскра. Ніби впізнали один одного, хоч обидва відали: це омана. Ніколи не зустрічалися і ніколи не спілкувалися. Але іскра поміж них пройшла: непомітний вогонь, що спалахнув ув очах прибульця, у дивний спосіб перелився в панотця, і той раптом злякався. Застережно подумав, що в церкві ще мали залишатися дяк і паламар, тому й озирнувся, ніби сподівався підтримки. Але ні дяка, ні паламаря не було, не було й церковного сторожа – анікогісінько! «Чи ж вони змовилися?» – подумав панотець і знову зирнув на вкляклого в його ногах прибульця. Тоді йому здалося, що в церковні двері, в той отвір із ночі, безвидно зайшов сюди хтось третій, уступив у все ще освітлений свічками храм й так само безвидно й безгучно розчинився в одному з притворів.
– Стривай! – сказав панотець несподівано захриплим голосом. – Маю перекинутися кількома словами з паламарем.
Розповідь прибульця
Сталося це тоді, коли женився сотниченко Щербина. Стояла золота осінь, повітря тремтіло неспокійною теплотою, душа розкривалася широко й щиро. Я тоді забув навіть про писарські обов'язки в сотенній канцелярії, окрім того, дивні почуття заволоділи мною; мабуть, у кожного таке буває в молодості. Здавалося, чи сон такий наснився, а чи привиділося: щось мене незабаром стурбує, хтось біля мене крутиться, стежить за мною, щось мені має статися. Дурне це було почуття, бо всі веселі навколо ходили і, хоч як я придивлявся, ніхто за мною не стежив. Дурне це було передчуття й нерозумне, бо все містечко в рух прийшло від сподіванки бучного весілля. Отож я відганяв такі думки: на війну не заходило, хоч це чи ж можна вгадати, зважаючи на постійну колотнечу з турками; зрештою, мій батько, сотенний писар, міг би подбати, щоб наді мною великої загрози не нависало. Отож я міг би вільно дихати, гуляти з парубками, загравати до дівчат – все, чого прагне молода нерозтрачена душа. Тим більше що назрівала неабияка розважка – женився сотниченко Щербина. Мене запрошено у дружки, тож чи треба гризтися тим, чого немає?…
(Пізніше я про це згадував часто: шелестів дощ, хиталися корони дерев, земля була мокра й пахла цвіллю, я тулився до неї, врившись у листя, в голові стояв дивний біль, а може, гучала висока нота – наче заспівав церковний співак, затягнув і забув спинитися. Але це сталося потім, про це рано розказувати, треба повернути отой теплий настрій бабиного літа.)
Мене забрав із хати сотниченко, було нас тоді семеро, сіли ми за стола, і сотниченко налив нам горілки. Ми випили, по-молодецькому заспівали парубочої, а тоді рушили до молодої. Весільна мати вже зібрала бабів і почала бгати коровай. Баби також співали, тоді співало, здавалося нам, усе сотенне містечко. Я знав: виймати коровай випаде мені, і від того радісно завмирало серце. Відчував хвилювання й піднесення, хотів забути дурні передчуття – гульнути мені запраглося!
Став біля печі й сказав урочисто:
– Старосто, пані підстаросто! Всі в хаті радісно відгукнулися:
– А ми раді слухать!
– Благословіть