Басурмен. Степан Васильченко

на чолі кіс, що вибилися з-під очіпка.

      – Мамо, дайте снідать!..

      – А Богу молився? Не помолишся, до самого вечора не дам – так собі й знай, – казала мати, сердито тьоригаючи рогачем. – Людські діти в неділю, поки з церкви не вийдуть, то й ріски в рот не беруть, а ти, такий лобаню, схопився, лоба не перехрестивши, та до хліба зараз тягнешся? Безстрамнику!..

      – У дядька ж Микити більший за мене, а його ще ні разу не молили! – гуде плаксиво Семен.

      – Бач, з кого він привод бере? З Микити! Та то ж шибеник на те, на те він махамет.

      – А дядина казала ж, що ми обидва з Микитою махамети.

      Мати побожно скривилася й заплющила очі.

      – Що ти вдієш із таким кателиком… Із таким лобурем, таким харцизякою! – Далі скривилася й, зітхнувши, почала всовіщати: – І що ти собі думаєш, Семене, коли ти порозумієш? Тож тільки невіра, басурмени Богу не хочуть молитися, а ти ж хрещена тварюка. Та тебе ж за цеє в пекло, в огонь негасимий завдадуть. Он глянь, що будуть робити на тім світі грішникам! – мати показала рукою на стіну.

      Семен спідлоба зиркнув у той бік, де висіла на стіні велика картина страшного суду; од неї завжди смерділо Семенові духом чортячого кубла.

      Він одступив далі й промовив уперто:

      – Хай завдають.

      – На сковороді на гарячій будеш сидіти, гарячу смолу будеш пити.

      – Дарма…

      – Будуть тебе куці залізним гаком за язик тягнути.