/p>
ОДЕРЖИМА
Драматична поема
I
Берег понад озером Гадаринським[1]. Далеко на горизонті ледве мріють човни коло берега і чорніє люд, що хмарою заліг далекий берег.
Mipіам, «одержима духом», в глибокій тузі блукає поміж камінням понад берегом, далі зіходить на шпиль скелі і дивиться не на берег, а в глибину пустелі, вона бачить там когось удалині.
Міріам.
Він там, він все сидить так нерухомо,
як те каміння, що навколо нього.
Над ним — мені здається, я те бачу, —
нависли думи хмарою важкою,
от-от з них стрілить ясна блискавиця
і цілий світ осяє. Ох, коли ж,
коли вона розіб’є темну хмару?
Хоч би мене убила блискавиця,
я прагну, прагну, щоб вона злетіла,
щоб хоч на мить чоло те просіяло.
Годівлю дав юрбі, тілам і душам,
всім дав спокій, а сам у сій пустелі
пасе думок отари незчисленні.
Нема їм впину, а йому спочинку…
Який він одинокий, боже правий!
Невже йому не можна помогти?
Невже він завжди буде одинокий?
«Месія прийде в славі світ судити» —
так сказано в пророцтві, більш нічого.
І правда, й милосердя — все для світа,
а для Месії що? Чи тільки слава?
«Війна і звада, смерть, недуги зникнуть,
мир буде на землі і щастя в людях…»
А для Месії? — знову «слава в вишніх»?
І тільки слава? О, яка ж то кара
Месією, що світ рятує, бути!
Всім дати щастя і нещасним бути,
нещасним, так, бо вічно одиноким.
Хто міг би врятувать його самого
від самотини, від страшної слави?
(Пригнічена раптовою втомою, сідає під скелею і схиляється на камінь).
Чого ж се я слідом за ним блукаю?
Чого? Сама не знаю. Певне, дух
мене сюди завів на певну згубу.
Ну, що ж! нехай! Мені тут гинуть краще,
ніж в іншім місці. Я загину тут,
я вигострила погляд у пустині,
мов соколиний зір, — все виглядала,
чи він хоч не подивиться на мене?
Не подивився і не обернувся…
Занадто вже буйна була надія!
Чого ж я сподівалась?.. Я не знаю!
(Розхитуючись, як ті, що голосять на гробі, співає стиха тужливу східну пісню, довго, без слів).
Про се співати можна, а сказати
слів не стає.
(Співає знов).
Яка була юрба
за ним, як він ходив по Галілеї[2].
І кожний встиг торкнути хоч одежу,
хоч край плаща Месії, тільки я
торкнути не посміла, бо нічого
просить не мала в нього: ні здоров’я,
ні страви на безхліб’ї. Я не знаю,
чого я йшла з юрбою…
(Співає знов).
Він нікому
не відмовляв потіхи і поради.
Кому що бракувало, він давав.
(Співає).
А що ж мені бракує? О Месіє,
ти, може, знаєш?!
Незамітно для Міріам Месія наблизився до неї з-за скелі, надійшовши з пустині, і схилився над нею.
Месія.
Знаю, Міріам!
Міріам (жахнулась).
Учителю!
Месія.
Не бійся, жінко, спокій
я хочу дать тобі.
Міріам.
О, я не хочу,
не хочу я спокою!
Месія (лагідно і разом суворо).
Міріам,
Се дух в тобі говорить. Чом не хочеш?
Спокою прагне всякий.
Міріам.
Але ти,
учителю, покинув той спокій,
що був у тебе в тихім Назареті[3].