риниця
Вертоград моей сестры…
* * *
У сестри моєї тихо
Процвітає сад в ограді.
Кінамон, моя утіха,
Нард, алое в любім саді.
Там квітки, як в божім раю.
Що на Тигрі да Євфраті,
Зорями в траві зоряють,
Тонуть-плавлють в ароматі.
Там гранати наливнії,
Солодощів дивних повні…
Гудуть бджоли золотії,
Мов з Едему тихі дзвони.
Серед саду-винограду
В кринах схована криниця…
Мойму серцю на відраду
Заворожена водиця.
Заворожена й заклята,
Щоб не знали люде ходу:
Бо призначено для брата
Чисту воду-прохолоду..
Вітре тихий від заходу!
Вволи волю мого серця:
Повінь чарами на воду.
Нехай ллється, нехай ллється.
Вітре буйний аквілоне!
Подми чарами, крилатий,
На ті нарди, кінамони,
* * *
І вдень журюсь, і серед ночі:
Ой Лелечко ж, мій боже Лелько!
Весна та гарні карі очі
У змові на моє серденько.
Весна та гарні карі очі
На мене потайно змовлялись,
І рози й солов’ї щоночі
В ті, певно, змовини мішались.
* * *
Благословляю час той, і годину,
І ту ясну невимовну хвилину,
Як я, об’їхавши світ-Україну,
Тебе побачив, над людей людину.
В тобі з душею понялась урода
І з серцем тихим — розуму свобода…
Пещене чадо рідного народа!
Пишається тобою вся природа.
До тебе я, приблуда, приблудився,
На тебе я, мов на святу, дивився,
Твоїм умом і серцем просвітився,
Немов на світ удруге народився.
Благословен же час той і година
І ти, ясна, незабутна хвилино.
Як світ мені широкий — Україна
В тобі з’явився, над людей людино!
* * *
Блукав я самітно проміж деревами
З моєю печаллю один
І мучивсь гіркими давнішніми снами,
Та й знов собі серце вразив.
Де ви сього слова про жаль мій набрали
Пташки, в воздуховій горі?
Коли б же ви про мене у співах мовчали,
Було б іще гірше мені.
1896, ноября 17. Гейне 1,38
* * *
В твої голубенькі очі,
Як в море тихе, зазираю,
І мрій стільки в серці у мене,
Що я про них слова не маю.
Про очі твої голубенькі
Я всюди, о, всюди гадаю
І в морі голубеньких думок
Щасливим умом поринаю.
* * *
Вітаю глуш твою, куточку мій затишний,
Де я ховаюсь од лихих людей,
Що гайдамаками осіли «город пишний»,
Хвалителями гидосних страстей,
Через котрі наш край ув Азію подався,
Пустинею ума і людськості зістався.
Я тут — мов у раю… Кругом живуть панки,
Такі байдужні до самопознання,
Як їх хаптурники, їх судді й мужики…
Благословенний край розумовання!
Погляну з захисту — воли, воли й воли,
Безмовні, як і їх батьки й діди були.
Я тут — новий Адам: свій тихий рай обходжу
І всім скотам даю іменованнє,
Скотам і гадам, що в котрого знаходжу,
На споминку, на вічне пам’ятаннє,
Що пробував