кий політик, філософ, історик, письменник, поет та комедіограф Нікколо Мак'явеллі особливої слави зажив своїм знаменитим твором «Державець». Починаючи з 1532 р. цю працю перекладали й видавали багато разів різними мовами – німецькою, французькою, англійською, шведською, голландською, датською, іспанською, польською, чеською, болгарською, угорською, російською. Тепер читачі мають можливість познайомитися з блискучим перекладом славнозвісного твору Мак'явеллі українською мовою.
Важко перелічити всіх мислителів та державних діячів, які зачитувалися «Державцем», – від одного з перших теоретиків ранньобуржуазного вчення про державу та право Юста Ліпсія в XVI ст., ідеї якого знайшли відбиття в курсах, що їх читали спудеям Києво-Могилянської академії, аж до мислителів та державних діячів сьогодення. У 1960 р. в Бостоні вийшла друком хрестоматія під назвою «Мак'явеллі – цинік, патріот чи політолог?», в якій було зібрано всі висловлювання цього державного діяча. Назва повною мірою відтворює всю суперечливість розуміння ідей мислителя. І все ж таки одне незаперечне – він геній, який зміг вперше сформулювати ідею національної державності та показати механізм управління нею.
У наші дні ці питання набули надзвичайної гостроти та актуальності. Особливо це стосується нашого державного буття. Щоб краще збагнути його, українці звертаються як до досвіду політичного життя різних країн, так і до вивчення теоретичних засад сучасної політики.
Варто при цьому врахувати те, що всі ці засади спираються на концепції, свого часу висловлені Мак'явеллі, без знання яких неможливе розуміння сутності сучасного світового політичного процесу. Тому необхідно звернутися до автентичного тексту праць Мак'явеллі й спробувати осягнути його з позицій сьогодення.
Однак це неможливо зробити, не застосувавши методології «ментального» підходу, коли будь-яке суспільне явище розглядається в контексті всієї специфіки конкретної історичної епохи.
В історії людства ніколи не було легких часів. І все ж таки є в ній особливо трагічні та суперечливі періоди. Саме в таку епоху й жив Мак'явеллі. І саме ця епоха відбилася в тій складності й певній суперечливості положень, що були висловлені в його працях.
Так, передусім слід відзначити політичну нестабільність, що характеризувала державне життя Флорентійської республіки, громадянином якої був Мак'явеллі. Як відомо, на відміну від Англії, Франції та Німеччини, Італія, що опинилася між двома постійно ворогуючими могутніми силами – імперією та папством, не створила політичної єдності. Виникає таке собі строкате поєднання держав – від незалежних економічно Флоренції та Венеції й до напівфеодального Неаполя. Всі вони були значно тісніше пов'язані зі своїми сировинними базами та ринками збуту за межами Італії, ніж одна з одною. Усе це породжувало нескінченні збройні сутички між Флоренцією, однією з типових торгово-промислових республік Італії, та близькими й далекими сусідами – зокрема Римом, Романьєю, Венецією, Ломбардією, Сицилією.
Невелике місто охоплене активним політичним життям. «У Флоренції політиками були всі… Не завжди у Флоренції політичний досвід набувався в спокійних умовах, іноді його доводилося засвоювати під дзвін мечів, під гуркіт будинків, що завалювалися, під жахливе калатання дзвонів у диму пожеж, серед змов і революцій, – свідчить відомий дослідник творчості Мак'явеллі А. Дживилегов. – А в мирні часи політика зливалася з веселощами, з карнавальними піснями й наспівами танцюристів. Політика пронизувала все. Мак'явеллі нею упивався».[1]
У такому бурхливому світі й минало життя Мак'явеллі. Він народився 3 травня 1469 р. в невеличкому маєтку Монтеспертолі в аристократичній родині з середніми статками. Про аристократичне походження свідчить герб із зображенням блакитного хреста, в кожен з кінців якого забито срібний цвях. Саме цвях і був символом родини, адже цвях італійською мовою – chiavello, звідси – machiavello – «дошкульний цвях». Це мало підкреслити силу роду, який уміє постояти за себе.
По якомусь часі родина Мак'явеллі переїжджає до Флоренції, де батько працював законодавцем. Широка освіченість Нікколо, постійне читання творів класиків античності – римських в оригіналі та грецьких у перекладі, ознайомлення за допомогою батька з основами юридичної науки та практики – все це сприяло тому, що він замолоду проявив себе як досвідчений політик і здобув авторитет серед громадян Флоренції. У віці двадцяти дев'яти років його обирають на засіданні Великої ради (уряду республіки Флоренція) на посаду другого канцлера.
Це була дуже висока урядова посада. Починаючи з XI—XIII ст. у Франції, Німецьких землях та в Італії формується інститут канцлерів, які зобов'язані були забезпечувати всю внутрішню та зовнішню діяльність держави.
З огляду на свій фах, канцлери мали володіти великим обсягом спеціальних знань – досконало знати мови, закони, архівну справу, іноземні звичаї, дипломатію. А це, в свою чергу, сприяло їхній власній творчій діяльності – нерідко вони ставали авторами політичних та історичних праць, хронографів тощо.
У Флорентійській республіці, на чолі якої стояв виборний керівник (звичайно це був учений-гуманітарій, широко відомий своїми науковими працями),