Червоний та хмурий пішов він із збірки, – переказувала Пріська дочці свою радість, гріючи на печі посинілі руки.
Христя слухала матір, а сама думала: от і піймайся такому в невістки, – усі з тебе кишки вимотає… буде гризти, поти загризе. Нехай йому з його багатирством! Чого ж той Федір лабузниться? Чого йому треба? Господь з ним! Він і добрий парубок, та що зможе з отаким батьком?
Ще й не додумала Христя своїх думок, як почула, що в сінях щось зашамотіло. Вона кинулася позирнути, хто там, і на порозі стрілася… з Федором.
– Здорові були! – привітався він, уступивши в хату.
– Хто там? – додивляючись з печі, спитала Пріська. – Засвіти, Христе, – нічого не видно.
– Та се я… Федір, – одказав той, тручись коло порога.
«Федір! Чого се?» – подумала Пріська.
– Засвіти, Христе! – удруге сказала вона.
– Та я свічу.
Незабаром невеличкий каганчик освітив сумну хату; жовтогарячий світ розлився серед вечірнього мороку і обдав Федора, що тупцювався коло порога.
– Чого ж ти стоїш, Федоре? – спитала Пріська. – Сідай! Що скажеш доброго?
Федір, зиркнувши по хаті, похнюпився.
– Та я се до вас… – рвучи слова, несміло почав він. Голос його бринів, як перервана струна: йому, видно, важко було говорити.
«Чи не сватати, бува?» – подумала Христя і глянула на Федора. Той, блідий, стояв край порога і, мнучи шапку в руках, тремтів. Те запримітила і Пріська… Настало важке мовчання, ще важче ждання.
– Батько прислали, – знову промовив Федір, і знову його голос обірвався. – Батько сердиті прийшли, додому. Напали на мене… Хотіли бити… а далі: «Піди, – кажуть, – до… скажи: я їй цього не забуду!..» – ледве-ледве вимовив Федір, і сльози закапали з його очей.
Дочка і мати ззирнулися… Пройшла хвилина мовчання, наче сон найшов на всіх… Нестямний стук далі їх розбудив. Коли вони прийшли в себе – Федора вже не було.
Чи сон то справді, чи бувальщина? Дочка і мати ззиралися, дивуючись, здіймали плечима і знову ззиралися, і знову здіймали плечима, поки Христя не розреготалася… Вона сама не знає, чого їй стало так смішно… Дзвінкий її регіт розкочувався по всій хаті.
– Чого ти? – сердито спитала мати.
– Чи не дурний він! Чи не божевільний! – скрикнула Христя і знову залилася…
То був непевний сміх, нестямний регіт: так сміється само лихо або почуття його. Морозом обдав той сміх Пріську, а вона, дивлячись тривожними очима на дочку, тремтіла, їй так зразу гірко стало, так важко, лихо знову так надавило на її душу – мов недавньої радості і не було. «Я їй цього не забуду!» – учувалося тихе Федорове шептання… «Сина прислав сказати, – думалося їй, – щоб не забули… Боже! що за причепа Грицько той, що за лихий чоловік!»
VII
Грицько прибіг додому голодний і лютий. Та земля Притичина не одну вже ніч не давала йому спати, болячкою на серці сиділа, спичкою ув оці стриміла. «Хай вона не достанеться мені, а другому… тільки аби одібрати! Чого їй тоді жити у селі? З чого вона проживе?