і до суддів, попитав старшина. Ті мовчали.
– У тебе є, бабко, гроші? – обізвавсь, підвівши голову, один суддя.
– Гроші? Де в мене ті гроші! – і Пріська ще дужче заридала.
– Коли є гроші, то краще їх віддати Загнибіді. Уже ж треба вернути, – розписку приставив.
– У мене ні шеляга… – плаче Пріська.
– То хай дочка одслуже.
– У мене одна вона… Я стара, немощна. Хто мені помагати буде?
Знову німа німота обняла хату. Коли б Пріська мовчала, а то вона й не перестає – лементує.
– Ти не плач, – почав старшина. – Ти розбери, як сама краще знаєш. Може, у кого позичиш грошей та віддаси. Треба ж їх віддати!..
Пріська плакала.
– Ну, рішай, – сказав суддя, – віддаси гроші, чи дочка відслуже?
– У мене немає грошей… У мене одна дочка… – одно товче Пріська.
– Та то в неї тільки повадка така – сльозами доймати, – обізвавсь ззаду неї чийсь грубий голос.
Пріська озирнулася – то говорив Грицько… Очі в його грали, лице радістю пашіло.
– Не зігнеться й віддати! – казав далі Грицько. – У неї хата своя, наділ за нею зостався… Чого ж їй? І дочка в неї кобила; і сама – то тільки збіднилася.
З гірким докором глянула Пріська на Грицька. Не тільки слова – сльози в неї заніміли відразу. Очі блищать, а сама бліда, труситься… Так звір тремтить, застуканий в тісному кутку.
– Ти хіба знаєш її? – спитався суддя.
– Ще б не знав! У мене в сусідах жила. І чоловіка її знаю… Так, ледачий… п’янчужка був, – весело мовив Грицько.
– Грицьку! Бога побійся… Він уже на тому світі, а тобі ще треба збиратися туди колись… – рвучи слова, промовила Пріська.
– І дочку знаю, – не слухаючи, мовив далі Грицько. – Здорова дівка. Таким би тільки робити та служити, а вона дурно у матері хліб переводе.
– Трясця тобі! – не видержала Пріська і гукнула на всю хату.
– Бабко, бабко, тут не можна лаятись! – сказав старшина.
– Бачте… бачте, – радів Грицько. – От яка вона немощна! Збіднилась – куди тобі! Тиха та смирна.
– Ти ж мене без ножа ріжеш! Прямо по серцю пиляєш! – гірко одказала Пріська.
– Годі вам змагатися! Годі! Замовчи, Грицьку, – приказав старшина.
– Так як рішаєш? – через скільки часу спитав він Пріську.
Грицько стояв, усміхався; судді, похнюпившись, сиділи.
– Як хочте! – з серцем вимовила Пріська. – Хоч розірвіть мене та й з’їжте!
– Та ти не бришкай! – крикнув старшина. – Дивися, її як краще допитуєшся, як їй хочеться, а вона ще й бришка! Ти знаєш, що се суд: як схоче, так і постанове.
– Для мене все рівно! – знову огризнулась Пріська. – Що ж мені казати? Ви всі проти мене… Намоглися з’їсти – ну й їжте! Я почім знаю, що там у місті було? Чи робив мій чоловік з Загнибідою яке діло, чи ні? Я його не бачила, він мені не казав. Я нічого не знаю.
– То і грошей не віддаси?
– У мене немає грошей!..
– То хай дочка одслуже, – сказали уголос судді.
– Запишіть, –