поміж народом.
– Ти ж чув, що я тобі наказувала, старий чорте! – гукнула дячиха, смикнувши його ззаду за косу.
– Чув, чув! – вириваючись, мовив дяк і скрився в сінях.
– Ох ти, моя неписана! – скрикнув Тимофій, ущипнувши на виході Христю за руку. Та не видержала і зо всього маху всадила кулака в Тимофієву спину, аж по хатах загуло.
– Ото посватала! Молодець! – хтось промовив.
– Хто кого? – спитався Колісник.
– Он та дівка Тимофія.
Колісник скинув на Христю очі. Червона і гнівна стояла вона у порога коло печі.
– Де ти, серденько, була? – спитався він, підступаючи до неї. – Я ж з тобою й не христосався! Христос воскрес!
Поки Христя зібралася, що їй одказати, як Колісник уже й обняв її.
– Не дуже, Костю, не дуже! Щоб, бува, губ не попік! – гукав ззаду його товстий крамар.
– І я не христосався! – десь вирискався гнилозубий миршавий чоловічок і – цмок Христю в щоку.
Товстий крамар і собі приложив жирнючі та слиняві губи. Христя поверталася то сюди, то туди, соромилася, мліла. Вона не знала – чи їй плювати в очі сій п’яній зграї, чи лаятися, чи плакати.
– Стій! – гукнув Загнибіда, вертаючись у хату й побачивши, як Христя побивається у міцних Колісникових обіймах.
– Костянтине! Що се ти? Підожди ж, я жінці похвалюся, – повернувся він до Колісника.
– Нема, братику, дома, – одказав той, випускаючи Христю. Та прожогом кинулася з хати і трохи в сінях не збила з ніг хазяйки.
– Куди се, як божевільна, несешся? – спитала Олена Іванівна.
– Та он… вони… Хай їм! – з плачем жалілася Христя. – Коли так, то я й кину.
– Що там таке? – спитала Олена Іванівна.
– Цссс!.. – заходило в кухні.
– Не руш хазяйського добра! – вийшовши серед хати, гукав Загнибіда. – Не руш.
– Чого ти желіпаєш? – сказала вона чоловікові. – Он – люди, он – благородні! – І гнівна пройшла у світлицю.
– Отак, як бач! Хто кислички поїв, а кого оскома напала, – сказав Загнибіда, чухаючи потилицю.
– Отак і в мене, – хитаючи головою, одказав Колісник.
– Лихо, брат, – не жінки сі! – мовив Загнибіда.
– Лихо, – підказує Колісник.
– А коли лихо, то його й залити, – умішався товстий крамар.
– А справді! – додав Колісник.
– Ходімо, – сказав Загнибіда.
– Підожди. Оті пани там! І нащо ти їх напросив до себе? – каже крамар.
– Хіба я їх просив? Самі набилися. Не плювати ж мені їм у вічі!
Тільки що проказав се Загнибіда, як з світлиці виходять Рубець і Книш.
– Попили, поїли у вас, Петро Лукич, – сказав Рубець. – Пора й додому.
– Куди? Так рано? Та я не бачив, чи ви що й вживали.
– Вживали, вживали і геть-то! – простягаючи руку, мовив Книш.
– Боже ж мій! Та, може б, ще трошки посиділи?
– Ні-ні! Жінки дома ждуть. Ми, знаєте, перельотні птиці.
– Скажи, хай не задержує, – мовив тихо товстий крамар Колісникові на вухо.
– Та хоч на дорогу! –