дих твій зникне назавжди…
Хоч куди подивишся – до самого обрію стеляться піски. Ані живої душі… Знесилений Подорожній засапано дихав і ледве переступав обважнілими ногами. Позаду плентався верблюд: вірний господарю – приречено чекав смерті. Подорожнього вже давно гнітила необхідність пристрелити сіромаху, аби не мучився. Та постійно гризла думка: а якщо після вбивства відданої істоти на обрії з’явиться жаданий оазис? «Нізащо! Як мені жити після цього?» – господар втовкмачував собі ці слова щоразу, коли за спиною лунали болісні стогони тварини. Сонце все лютішало. У голові загули дзвони, а навколишні звуки потроху нишкли і щезали. Проте він усе ще відчував пісок, який з кожним кроком засмоктував у себе і не бажав відпускати, ваблячи жаданим відпочинком. Рухаючись, Подорожній помічав, як слабшали та вже геть не відчувалися від утоми ноги, і тільки одна думка ще бриніла на поверхні свідомості: «Хіба він ще живий?» Не було сили зупинитися й озирнутися. Та позаду вже зникло важке дихання і шелестіння піску. Іноді, коли на нього знову набігала хвиля бажаної неминучості, він намагався впевнитися, що вірний друг, як і раніше, поруч. Коли хвиля відпускала, а Подорожній приходив до тями, то розумів, що верблюд вочевидь уже загинув. Його пронизував біль: відкриті ділянки обпеченої шкіри відчували подих вітру і гарячий дотик сонця.
Та ноги рухалися… Вони вже не корилися господаревому глузду і пересувалися самостійно… Наче розуміли, що потрібно рухатися, і байдуже: куди і як! Подорожнього вже не принаджував, як раніше, рятівний оазис. Його зір невблаганно затьмарювався… Рухався наосліп.
Нарешті, він побачив білий промінь сліпучого світла крізь заплющені повіки. Відчув ніжні дотики рук і лагідний голос. Ласкаве тепло огорнуло і пестило його з усіх боків. Потім усе повільно розчинилось у суцільній темряві…
Подорожній опритомнів під високими пальмами на тканинах, розстелених на траві. Вдалині височіли бархани… Біля вогнища сидів чоловік і мовчки дивився на таджин[1]. Втомлений вигляд не псував витончені риси його шляхетного обличчя. Побачивши, що Подорожній отямився, чоловік поволі перевів на нього свій погляд.
Подорожній усвідомив, що перед ним – виняткова Людина. Її очі ввібрали Всесвіт з його галактиками і законами, материнську любов і турботу про ближніх, мудрість усіх монахів і філософів планети.
Чоловік узяв глиняну тарілку, що лежала неподалік, і зсунув покришку таджина. З нього клубочився пар, зникаючи у повітрі, посвіжілому після денної спеки. Поклавши на тарілку гарячі овочі й наливши у склянку воду, чоловік наблизився до Подорожнього та поставив їжу біля нього. Піймавши вдячний погляд гостя, рятівник повернувся до вогнища.
Подорожній єдиним духом випив склянку води, скуштував овочі й спробував підвестися. Та миттєво зрозумів марність своєї спроби. Йому не підкорялося тіло… Рятівник дбайливо за ним спостерігав. Раптом обличчям Подорожнього промайнула судома розпачу і тривоги. Різкими рухами голови він уперто намагався знайти когось поглядом!
– Не я тебе врятував…
Гість, зрозумівши всю гіркоту того, що трапилося, сумно відкинувся назад на розкинуті тканини і вдячно подивився крізь сльози у чисте небо.
ГЛАВА 1
Велфарій лежав на березі річки Ланг. Його блакитні очі вчаровувалися розкішною панорамою мальовничих лісостепів та ясного золотаво-червоного неба.
Повновода Ланг, найстрімкіша річка Патрії, владно прокладала собі шлях крізь барвисті долини, де хвилювалася повінь соковитих трав жовтого, зеленого, червоного, блакитного, а подекуди й фіолетового кольорів, вибухали діамантовим іскрінням дерева, білі та пухнасті, наче кульбаби, де-не-де зволожені акварельною ніжністю зеленого листя. В небі щойно зійшло друге сонце, і долини заливало сліпучо-білим і золотистим промінням. У дивовижні співи птахів впліталося дзюркотливе жебоніння цілющої води, що створювало ідеальні умови для безтурботного відпочинку та натхненних роздумів.
Велфарій мав міцну статуру. На обличчі патрійця темніла легка неголеність, чорняві пасма вільно спадали на високе чоло, ледь торкаючись широких густих брів. У молодому тілі відчувалася сила ентузіазму й нестримність.
Патрійці через низьку гравітацію мали середній зріст близько двох метрів, та сам Велфарій мав лише метр і вісімдесят сантиметрів.
Він завзято спостерігав за вихилясами риб-стрибунців, що ними аж кишіли глибини Лангу. Рибини виринали з води і, порхнувши поверхнею на вертикальних плавцях за течією, здійснювали карколомні стрибки, хапаючи на льоту трикрилих комах. Чималі місцеві комахи мали три крила: по одному з боків, а третє миготіло ззаду. Заплави Лангу вкривали зарості високих квітів з яскравими фіолетовими пелюстками. Солодкість їх щедрого нектару принаджувала силу-силенну трикрилих, змушуючи легковажних комах необачно знизитися. А риби-стрибунці тільки й чекали такої нагоди і, вигинисто лавіруючи плавцями над хвилями, хапали здобич, не гаючи часу.
Дивлячись на вибрики річкових мешканців, Велфарій обмірковував свою долю. Сто п’ятдесят років тому його свідомість матеріалізувалася у тілі, розпочавши новий виток