ішими, ніж тепер. Але їжа була смачнішою; а щодо цукерок, то не стану розповідати вам, якими дешевими й смачними вони були, бо така оповідь лише марно наповнить ваш рот слиною. І в ті дні в Лондоні жила дівчинка на ім’я Поллі Пламер.
Вона жила в одному з будинків, які утворювали довгий ряд і сполучалися між собою. Одного ранку вона вийшла прогулятися у внутрішній сад, коли якийсь хлопець видерся на мур, що відокремлював їхній сад від сусіднього й подивився на неї. Поллі дуже здивувалася, бо дотепер у тому будинку дітей не було, а жили там тільки містер Кеттерлі й міс Кеттерлі, брат і сестра, старий парубок і стара діва. Тому вона подивилася на незнайомого хлопця з великою цікавістю. Його обличчя було дуже замурзане. Навряд чи воно було б бруднішим, якби він спочатку вимазав свої руки землею, а тоді заплакав і витер сльози долонями. Власне кажучи, приблизно це він і зробив.
– Привіт, – сказала Поллі.
– Привіт, – озвався хлопець. – Як тебе звуть?
– Поллі, – повідомила йому Поллі. – А тебе?
– Діґорі, – сказав хлопець.
– Яке кумедне ім’я, – здивувалася Поллі.
– Воно й наполовину не таке кумедне, як Поллі, – не погодився з нею хлопець.
– Ні, воно таки дуже смішне, – сказала Поллі.
– Ні, воно не смішне й не кумедне, – наполягав на своєму незнайомий хлопець.
– Хай там як, а я принаймні вмиваю своє обличчя, – сказала Поллі. – Тобі теж треба вмити своє; а надто після того… – І вона замовкла. Вона вже почала казати: «а надто після того, як ти плакав», але подумала, що це було б нечемно.
– Я й справді плакав, – сказав Діґорі доволі гучно, як хлопець, що почувається надто нещасним і йому байдуже, знає хтось чи не знає, що він плакав. – І ти плакала б, – провадив він, – якби все життя жила в чудовій країні, мала поні й річку в глибині саду, а потім тебе закинули в бридку яму, таку, як ця.
– Лондон – не яма, – обурено відказала Поллі.
Але хлопець почував себе надто скривдженим, щоб звернути увагу на її слова, й говорив далі:
– І якби твій батько був далеко в Індії, а тебе примусили жити з тіткою й божевільним дядьком (кому це сподобалося б?). А жити мені з ними доводиться тому, що вони доглядають мою матір, а моя мати хвора і скоро… скоро вона помре.
І його обличчя жалібно скривилося – так кривиться той, хто намагається утриматися від сліз.
– Я не знала. Пробач мені, – смиренно сказала Поллі. А тоді, оскільки вона не знала, що їй сказати і як повернути думки Діґорі до веселіших міркувань, дівчинка запитала: – А що, містер Кеттерлі справді божевільний?
– Або він божевільний, або тут існує якась таємниця, – відповів їй Діґорі. – Він має кабінет на верхньому поверсі, й тітка Летті забороняє мені підійматися на той поверх. Це вже здається підозрілим. Але є ще одна річ. Коли він намагається щось сказати мені, як ми сідаємо за стіл обідати або вечеряти, – до неї він ніколи не озивається – вона завжди уриває його. Вона каже: «Не мороч голову хлопцеві, Ендру» або «Я переконана, Діґорі не хоче знати про це», або ще «Діґорі, чи не пішов би ти погратися в сад?»
– А що він хоче тобі сказати?
– Я не знаю. Йому ніколи не вдається закінчити фразу. Але й це ще не все. Якось увечері (власне, це сталося минулого вечора, коли я проминав сходи в мансарду, а я не намагаюся обминати їх надто далеко), я переконаний, що почув зойк.
– Може, він утримує там свою божевільну дружину?
– Атож, я про це подумав.
– А може, він фальшивомонетник?
– А може, він був піратом, як чоловік, про якого розповідається на початку «Острова скарбів», і переховується від своїх давніх товаришів із плавання.
– Як цікаво! – сказала Поллі. – Я й не думала, що у твоєму домі живуть такі люди.
– Можливо, тобі вони й здаються цікавими, – сказав Діґорі. – Але тобі не сподобалося б там ночувати. Чи було б тобі цікаво не спати й дослухатися до кроків дядька Ендру, який скрадається по коридору до твоєї кімнати? І в нього такі жахливі очі.
Ось так Поллі й Діґорі познайомилися. А що літні вакації лише почалися і ніхто з них того року не їхав до моря, то вони зустрічалися майже щодня.
Їхні пригоди почалися, либонь, тому, що те літо було одним із найвологіших і найхолодніших за останні кілька років. Через це вони часто залишалися вдома і робили, так би мовити, дослідження за зачиненими дверима. Можна тільки подивуватися, як багато відкриттів чекає на вас, коли ви блукаєте з недогарком свічки у великому будинку або в кількох будинках. Поллі давно відкрила, що коли відчинити невеличкі двері в кімнатку на горищі її будинку, то можна побачити цистерну й темний простір за нею, у який потрапиш, обережно перелізши через усі перешкоди. Темний простір був схожий на довгий тунель із цегляною стіною з одного боку й нахиленим дахом – з другого. У даху були невеличкі просвіти між шиферними плитами. У тому тунелі не було підлоги – треба переступати з балки на балку, а між ними лише тиньк. Якщо ступити на нього, то можна