ступну ставкову воду, я б не лише протверезів, а й забрався б від водойми на відстань пострілу. Проте внутрішній голос, заморочений алкоголем, просто не міг достукатися до свідомості… А ще через хвилину я вже летів уперед, до темного плеса ставка, на дні якого зустрічі з моїм нерозумним лобом чекала важезна колода – швидше за все, зламана гілка однієї з багатьох верб, що росли понад ставом. Та, зрештою, не так важливо, чим вона була колись – в результаті нашої «зустрічі» вона стала для мене поворотним каменем на моїй життєвій дорозі. До зустрічі з нею я був звичайним менеджером середньої линки, який щойно розпочав свою кар’єру у великому місті, і жив подібно до тисяч інших молодих, не зв’язаних якимись обов’язками чоловіків. А став…
Самому б розібратися, ким саме…
Свої нові здібності я відчув ще у лікарні, коли через півдоби після стрибка розкрив нарешті очі і розмазані світлом картини світу білого, куди я повернувся, виявилися невеселим лікарняним інтер’єром.
Коли емоції рідні, що не відходила від мого ліжка, вщухли, і я нарешті уяснив, що сталося, то зрозумів – мені фантастично пощастило. В інакшому разі я просто зламав би шию або геть вибив би «з дурної голови п’яні мізки, якщо вони там взагалі були», як прокоментував ситуацію сердитий і наляканий батько.
«Ну нічого, синку, видужуй. Добре, що все обійшлося,» – сказав тоді він і стиснув мою ще слабку руку. Тієї ж миті незрозуміла хвиля емоцій накрила мене, і я раптом побачив – ніби десь згори і здалеку – власне розпластане на березі тіло, і моїх товаришів, що бігають, мов перелякані діти, туди-сюди по березі, і відчув як мені спирає дихання, а голка різкого болю впивається всередину сполоханого серця…
Це все промайнуло за якусь долю секунди, і з переляку та від несподіванки я, мабуть, зблід, проте батьки списали це на мій нездоровий стан. Чесно кажучи, я зробив так само – мабуть, мій хворий мозок ще не геть оговтався від потрясіння – в усіх сенсах цього слова.
А вже наступного дня, під час того, як молоденька медсестра робила мені ін’єкцію, і у моїй голові з’явилися раптом картини бурної ночі в романтичному світлі ароматних свічок у вбраній рожевим кімнаті, я не дуже злякався і списав це на буйство гормонів (ну з ким, зрештою, не буває? Мабуть, починаю видужувати…)
Недобре я почав підозрювати лише коли літній лікар, присівши на край ліжка біля мене, оглядав та обмацував мою голову, і я побачив – ніби на екрані, що з'явився прямісінько посеред голови, якщо так можна сказати – операційну і нерухому на хірургічному столі людину з відкритою грудною кліткою. Це була операція, у якій я ніби сам безпосередньо брав участь; проте замість панічного страху, який би мав відчути я сам – абсолютно далека від медицини людина, у подібній ситуації (чесно кажучи, не переношу вигляду глибоких або відкритих ран), але натомість я відчував сплав рішучості, хвилювання, і легкого сумніву у вірності мною з прийнятого рішення. Коли невідомо звідки взята хвиля картин та відчуттів, мов якась паралельна віртуальна реальність, так само швидко зникла, як і з’явилася, я відчув, як через пласт відносного спокою, у якому перебувала досі моя свідомість, почали пробиватися тоненькі ниточки підступного страху.
– Пробачте, лікарю, – несподівано для себе самого випалив я, – ви сьогодні когось оперували?
Лікар поглянув на мене дещо здивовано, проте за мить його погляд знову став незворушним і ніби направленим углиб.
– Так. Та не турбуйтеся, молодий чоловіче, вам операція не загрожує – ваша черепна коробка витримала удар із честю, і небезпечних ушкоджень ви не зазнали. Думаю, побудете у нас ще добу чи дві під наглядом на всяк випадок, і ми випишемо вас додому.
– Це добре, – пробурмотів я, проте мої сумніви щодо власного здоров’я замість розвіятися, ще погустішали.
Та відчуття справжньої паніки з'явилося після того, як до палати увійшла мама і взяла мене за руку, аби допомогти підвестися з ліжка й трохи пройтися.
Тієї ж миті клята «віртуальна реальність» знов увімкнулася, і я побачив таку картину: веранда нашого дачного будиночку, мій батько і дядько Микола. Обидва по – літньому зодягнуті у майки і широкі «сімейки», сидять за столом, на якому красується майже порожня банка самогону і соковите пір’я зеленої цибулі, впереміж із порізаним салом і шматками чорного хліба. Дядько Микола розповідає щось батькові, той у відповідь гикає і хитає головою, аж кінчики вусів кумедно підстрибують. Проте мені зовсім не смішно: реакція на це видиво – досада і злість. «Знову налигалися, паразити! Знайшов собі виправдання, чоловіче – син у лікарні, то ти горе заливаєш? Думаєш, йому відразу полегшає, якщо ви на чотирьох розійдетеся після тостів за його здоров’я? А ти, Миколо, чим думав, старий телепню? Тобі ж пити не можна! Тобі ж відразу дві «язви» загрожує – стара виразка шлунку і твоя дружинонька, Галька – знов роззявить свого рота і буде на все село тріщати, що це ми тебе тут поїмо!»
Я хапнув повітря і закліпав очима, відганяючи видиво. Допомогло.
Проте мамин сердитий голос ще звучав у моїй голові. То була її реакція на двох любителів «добре посидіти», не моя…
– Мамо, а до нас дядько Микола приїздив учора? – уже дещо згодом