вся й замилувався цією хвилиною: летючими сніжинками, сірим небом, лісом і нею, що була поруч. Нею, яка була поруч мене завжди.
Я хотів їй сказати вже тоді, але потім подумав, що нехай вона ліпше довідається про це, коли почне гортати сторінки книжки. Цю книжку я присвячую тобі, Кристино, дружино моя.
О Маріє, зачата без гріха, молися за нас, тих, котрі звертаються до тебе.
Котрий з вас чоловік, мавши сотню овець і загубивши одну з них, не покине в пустині тих дев’ятидесяти й дев’яти, та й не піде шукати загинулої, аж поки не знайде її?
Коли відпливатимеш до Ітаки,
то нехай твоя подорож триватиме довго,
наповнена пригодами й пізнанням.
І не бійся ані лестригонів, ані циклопів, ані лютого Посейдона;
ти не зустрінешся з ними в дорозі, якщо
думатимеш про високе, якщо емоції
не покинуть ані твоє тіло, ані твій дух.
Лестригони, й циклопи, й лютий Посейдон
не зустрінуться на твоєму шляху,
якщо ти не носиш їх у своїй душі
І якщо твоя душа не випустить їх прямо тобі під ноги.
Я сподіваюся, твій шлях буде довгим.
І ти зустрічатимеш у дорозі багато літніх ранків,
І добувшись нарешті до перших портів,
переживеш нечувану радість.
Неодмінно відвідай приморські міста Фінікії,
Збери все, що там є найкращого.
А тоді рушай до Єгипту,
Опануй науку народу, який може так багато тебе навчити.
Але не втрачай із виду Ітаку,
бо прибути туди – твоя доля.
Але не квапся надмірно,
нехай твоя подорож розтягнеться на багато років,
і твій корабель лише тоді кине якір біля острова,
коли ти будеш збагачений
усім тим, що пізнав на своєму шляху.
Не сподівайся, що Ітака тебе збагатить ще більше,
Ітака вже подарувала тобі чудову мандрівку;
без Ітаки ти ніколи не подався б у широкий світ.
Вона вже дала тобі все й більш нічого не зможе дати.
Коли зрештою ти зрозумієш, що Ітака бідна,
не думай, що вона тебе одурила.
Бо ти став мудрецем, ти прожив змістовне життя,
І в цьому значення для тебе Ітаки.
На думку письменника Хорхе Луїса Борхеса, ідея Заїра виникла в ісламській традиції десь у ХVІІІ сторіччі. Арабською «Заїр» означає видимий, присутній, такий, якого не можна не помітити. Щось таке, що, після того як ми про нього довідуємося, потроху заполонює всі думки й ми не можемо зосередитися ні на чому більше. Такий стан можна вважати або святістю, або божевіллям.
Я – вільна людина
Вона – Естер, воєнна кореспондентка, щойно повернулася з Іраку, бо вторгнення туди може відбутися в будь-яку мить; тридцять років, одружена, бездітна. Він – невпізнаний чоловік віком двадцять три – двадцять п’ять років, смуглявий, із монголоїдними рисами обличчя. Востаннє цих двох бачили в кав’ярні на вулиці Фобур Сент-Оноре.
Поліція була поінформована, що вони зустрічалися раніше, хоч ніхто не знав, скільки разів. Естер завжди казала, що той чоловік – він ховав своє справжнє «я» під ім’ям Михаїл, – був надзвичайно важливим для неї, хоч ніколи не пояснювала, чи він був важливий для її журналістської кар’єри, чи для неї як для жінки.
Поліція ініціювала формальне розслідування. Було розглянуто можливості викрадення, шантажу, викрадення з метою вбивства, чому аж ніяк не варто було дивуватися, адже робота примушувала її перебувати в постійному й майже неприхованому контакті з людьми, пов’язаними з терористичними угрупованнями, від яких вона добувала інформацію. Було встановлено, що протягом кількох останніх тижнів перед зникненням вона регулярно знімала гроші зі своїх банківських рахунків; ті, хто здійснював розслідування вважали, що гроші їй, либонь, були потрібні на оплату інформації. Вона не взяла з собою ніякого одягу, проте, на загальний подив, її паспорт не змогли знайти.
Він, особа нікому не відома, дуже молодий, ніде не зареєстрований у поліції, не залишив по собі жодного сліду, щоб з’ясувати, хто він такий.
Вона – Естер, лауреатка двох премій із журналістики, віком тридцять років, одружена.
Моя дружина.
Я відразу потрапив під підозру й був заарештований, позаяк відмовився назвати місце свого перебування в день її зникнення. Але щойно тюремник відімкнув двері моєї камери й оголосив, що я – людина вільна.
Чому я так швидко опинився на волі? Бо сьогодні всі знають