Хорхе Анхель Ліврага Ріцці

Алхiмiк. До образу Джордано Бруно


Скачать книгу

ьки звіддалік.

      – Якщо я потраплю за тобою, то вже за півгодини будемо там.

      Останні слова належали чоловікові років шістдесяти п’яти шляхетного вигляду, зодягненому з вишуканою простотою, властивою високоосвіченій та інтелігентній натурі. Він спирався на ціпок, що лишав по собі ланцюжок дрібних слідів.

      Старшому товаришив юнак – трохи нижчий на зріст, зодягнений так само вишукано й просто, з кількома книжками під пахвою. Його чорні очі спозирали на краєвид, віднаходячи не кожному помітну красу і вбираючи її душею – супокійною й одвічною, дарма що тілом він був двадцятирічний.

      – Антоніо! – гукнув старий. – Не хапайся, синку, бо мені не вгнатися за тобою. Так я й до дороги не дотягну, а було б добре, аби ти підучився латини побіля тих руїн, що сторіччями чули стільки людей, які послуговувалися божественною мовою Вергілія.

      – Це було б чудово, та щось мене бентежить та місцина.

      – Чого це?

      – Якщо не заперечуєш, поговоримо про це потім, коли смеркне.

      – Як твоя воля…

      Перетнувши дорогу, вони йшли мовчки, нишком тішачись передчуттям сподіваного перепочинку.

      Насправді Антоніо був не рідним, а названим сином старого, який всиновив його на початку великої війни, після загибелі його батьків у Північній Африці. П’ятирічного пораненого хлопчика вирятували з-під руїн готелю для європейців. Добросердий старий дав йому нове ім’я, аби з пам’яті дитини стерлися ті страшні спогади. Юнак завдячував йому свою добру освіту, одержану в кращих коледжах Англії, де він на часі вчився в докторантурі з філософії.

      Під час вакацій Антоніо по кілька місяців жив на лоні природи, на віллі свого добродійника – людини заможної, високоосвіченої та доброчесної. Він полюбляв слухати його розповіді про мандрівки землями Африки й Азії, тішачись чистою блакиттю гір та безжурним життям долини.

      Обігнувши скелястий крутосхил, вони побачили руїни церкви. Антоніо несамохіть здригнувся, але не зупинився. Зиркнувши на нього, старий промовчав. Вже в долині, де височів храм, він повідав:

      – Цей храм споруджено десь у ХІІІ чи ХІV сторіччі, але з плином часу його зовнішній вигляд дещо змінився. А п’ять років тому тут сталася велика пожежа. Відтоді храм став пусткою, поступово обертаючись на руїну і заростаючи чагарями. Тільки дзвіниця стоїть непорушно, немов монах, що скам’янів у часі блюзнірської молитви.

      – І справді, батьку, тут відчувається подих незнаної драми… Колись ці великі звуглені бантини центрального нефу оповивали хмаринки ладану, а тепер на них ростуть опеньки. Руїни високої дзвіниці та інших будівель, де вигналися кущі і шмигляють ящірки, видаються похмурими декораціями якоїсь диявольської вистави…

      – Селяни, навіть наймолодші, остерігаються ходити по цей край долини. Вони не сумніваються, що ночами сюди навідуються з містечка ворожки, щоб збирати труту-зілля і держати зловісну раду з привидами.

      – Це, ясна річ, фантазії, але щось у цьому є.

      – У кожному забобоні чи передсуді є щось від правди.

      Останні слова старого озвались луною під кам’яним склепінням, немов викликаючи заснулих духів.

      Антоніо обвів очима руїни та підмурки, що тільки й лишилися від інших будівель.

      – Певне, колись тут було велике поселення.

      – Атож. Університетське містечко. А ті величні руїни на схилі гори – стародавній замок ІХ сторіччя, від котрого так само лишилися тільки рештки мурів та підмурків. Адже перед Природою, як найвищим законом, ніщо не може встояти. Важезні брили і вирубані у скелі тераси помалу-малу обсипаються й заростають хащами. – І похопився: – Та менше з тим. Нумо до книжок! Читай вголос, а я підправлятиму, коли на те буде потреба.

      На кілька годин вони з головою поринули в читання класичних авторів з коментарями, аж доки сонце не повернуло на вечірній пруг.

      Антоніо несамохіть підвів голову і раптом змінився на виду, не зводячи очей з верхівки дзвіниці.

      – Що такого дивного ти там побачив? – спитав старий.

      – Батьку, може це й маячня, але сонячні промені стікають по мурах патьоками крові. Вона чорніє і заливає їх… Колись я таке вже бачив зі стежки, що огинає долину. Щось у мені, десь на споді, аж стенається…

      Старий задумливо подивився на нього і спитав:

      – Маєш якусь гадку, хай і химерну, що саме тебе бентежить?

      – Ні, батьку. Втім, я не можу сказати, що мені тут не подобається. Мене сюди вабить, а душа моя тішиться на саму думку, що ці мури бачили стільки епох. Мене заворожують густі зарості плюща, що вкриває жалобним саваном цей великий кам’яний труп. Але потім, вдивляючись у ці плями й відблиски, мене охоплює невимовний страх, і серце моє крається, немов від великої трагедії. Тож мені хочеться тікати світ за очі.

      Старий помовчав, утім, не виказуючи великого подиву.

      – В усьому сущому, сину мій, є безліч світла й тіні, що приховано від простих смертних.

      – Авжеж, батьку.

      Антоніо зібрав свої книжки, а