Невідоме місце
– Мені доведеться поїхати? – звинувачувально запитала я. Хоча і знала, відповідь на це запитання. – В мене не має іншого виходу… Так ти мені сказала?
– Це твоя доля, так має бути, – промовила мама.
– Ні це не доля, це… просто… – не буду краще казати.
Я пішла з вітальні у власну кімнату, та залишилась там до кінця цього жахливого дня. Решту часу до приходу ночі, я збирала власні речі. З думкою про те, як сильно ненавиджу власну родину. Вони ніби бажають спекатись мене, вижити із того місця, яке називаю домом уже 17 років, з моменту народження.
– Завтра я поїду, – прошепотіла я. – Сподіваюсь, ти будеш задоволена, мамо.
Тук-тук.
Почувся гуркіт в дверях моєї кімнати. Там стояла мама. Я це відчуваю, її магія має певний відтінок, якщо це можна так назвати.
Звичайно ж я не відчинила.
– Мила, будь-ласка, послухай мене. Я розумію тобі важко усвідомити, але так має бути, – повторювала здається в соте вона. – Ти маєш поїхати і знайти приховану реліквію нашої родини в будинку, містечка Пінс. Тільки так, ти підтвердиш своє благородне відьомське походження, і станеш тим ким повинна бути.
– Йди, просто йди. Я мушу побути на самоті, – відповіла я.
Ніби недостатньо того, що я відьма. І доволі добре знаю магію. Навіщо шукати безглузду реліквію? Мені навіть ніхто не сказав, що це має бути. Моя сестра Аманда в свій час теж щось шукала, здається стару брошку, але місце пошуку не знаходилось в іншому штаті, та в іншому місті. Для неї пошук зайняв всього лише декілька тижнів, і проходив він в магазині «Все старе має життя» (антикварна лавка містера Лейба). Він ще той скряга. За будь-яку річ в своєму магазині здере величезні гроші. Проте він ніколи не торгує сміттям. Весь товар в його крамниці відверто кажучи, на вагу золота. Від нього так і віє історією, енергією часу.
Ось старе люстерко Каміли Міранс. Вона була знатною жінкою і померла в 90 років. Йому цей так званий скарб дістався від онуки пані Міранс. Бідолаха не усвідомлювала, як дорожила даним предметом її бабця. Все ж люстерко потрапило в магазин і відразу привернуло увагу всіх дівчат. Які тільки-но побачиш його відразу бажаєш мати. І справа не в оформленні (метал поєднаний зі сріблом та каменями). Ні, справа в енергетиці речі. Здається, один погляд в нього, і ти починаєш собі подобатись. Кожна дівчина завжди критично відноситься до своєї зовнішності, і рідко зустрінеш на 100 % задоволених собою. Завдяки люстерку пані Міранс починаєш відчувати. Магія хтось скаже. Я як справжня відьма відповім, це не магія. Скоріше енергетичний залишок. Так ми називаємо ті предмети котрі зберігають певну енергію власного господаря на протязі тривалого часу. Тепер люстерко буде відображувати енергію Каміли, яка завжди милувалась своєю зовнішністю. Щиро кажучи, не всі речі володіють такою здатністю.
Ось так, в купі усіляких шкатулок, гаманців, картин та різної всячини, моя сестра знайшла величезну синю брошку, нашої двоюрідної тітки Агнес. Безпосередньо це і був її пошук. Він не встиг розпочатись, як вже закінчився. Працювати в антикварній крамниці не так і важко. До того ж ще один плюс її пошуку, Аманда познайомилась з надзвичайним красенем, що від заздрості могла луснути будь-яка шкільна подруга моєї сестри. Стівен не тільки вродливий, але і справжній джентльмен. Його манери вдало приховують силу, яка знаходиться всередині нього. Хлопчина довго водив усіх навколо за носа, намагаючись видати себе за білого мага. Але як він не приховував свою темну сутність (чорна магія) в нього всередині. Я надто добре відчувала присутність темряви в Стівені. Хоча як не дивно ні моя мати, ні власне Аманда не помічали хто він насправді. Моя мила сестричка, настільки була закохана, що на заваді її шлюбу з цим відьмаком не могла встояти ніяка магія. Найбільшим здивуванням для мене, в цій ситуації виявилась реакція матері, яка не заборонила закоханим бачитись. Навпаки всіляко заохочувала їх стосунки і допомогла в організації весілля. Тепер ці двоє живуть окремо від нас у власному, чудовому двоповерховому будинку та виховують доньку Дон, якій нині виповнилось вже 4 роки.
Ось тільки не розумію навіщо при такому розкладі речей я маю їхати в ідіотський Пінс?
– Невже так важко знайти мені якусь реліквію поблизу…
З цією думкою я лягла у власне ліжко. І довго не могла заснути, розмірковуючи над власним життям.
Наступного ранку мій багаж вже чекав мене внизу. Все що можна було взяти з собою у далеку подорож я взяла. З собою не можна взяти власний будинок, ліжко, велосипед, кішку Дзвіночок і звичайно ж родину.
Я не хотіла нікого бачити, і ні з ким прощатись. Адже мене ніби розтинали навпіл два почуття. З одного боку я за усіма буду страшенно сумувати і мені просто кортить розплакатись. З іншого, всі мої емоції затьмарює страшенна злість, яка поступово перетворюється в ненависть. Вони бажають мене спекатись, і нехай. Я сама піду.
Тож я намагаюсь опанувати себе таким чином, щоб власна магія не видала мене.
Вони вже чекають внизу.
Маленька Дон, підбігла до мене і я нахилилась до неї.
– Ти поїдеш на якийсь