ілька кроків униз по трапу.
Марс залишався Марсом – суворою, неприязною планетою. За п’ять сторіч тераформування його вдалося пристосувати до людського життя, але перетворити на квітучий, благодатний світ виявилося не до снаги. В результаті вийшла така собі суміш Сибіру, Сахари й Гімалайського високогір’я.
Слідом за мною по трапу спустилася Курінна. Її струнку постать щільно огортав утеплений кітель з електронагрівом, тому, на відміну від мене, одягненого в звичайний мундир, вона почувалася цілком комфортно на холодному марсіанському вітрі. Ми разом дивилися на невеликий білий ґравікар з широкою зеленою смугою вздовж корпусу, що саме відчалив від будівлі космопорту і швидко помчав над літним полем, прямуючи в наш бік.
Я згадав той день, коли на такому ж шкільному карі (а може, й на цьому самому) мене, чотирнадцятирічного хлопчиська, підвезли до орбітального шатла й представили капітанові корабля «Амстердам» Ґільєрмо Лопесу – моєму першому командирові. Під його орудою я прослужив до двадцяти років, потім Лопес перевівся в Дослідницький Департамент, і капітаном «Амстердама» став старший помічник Бережний, а я посів його місце другого пілота і старпома. Втім, на цій посаді я пробув недовго, лише три з половиною роки, після чого здійснив черговий кар’єрний стрибок і отримав під своє командування корабель «Кардиф». І ось тепер настала моя черга приймати новачків.
– П’ятнадцять років не була на Марсі, – задумливо промовила Курінна. – Відколи закінчила школу. А ти, кеп?
– Тринадцять, – відповів я. – Також після школи. І ніколи не хотів повернутися.
Ми обмінялися розуміючими поглядами. Мало хто з випускників Марсіанської Зоряної Школи мав теплі чи бодай ностальґічні почуття до своєї альма-матер. Сім років навчання в ній були аж ніяк не найкращою порою нашого життя. Школа відібрала в нас дитинство, і цього ми їй вибачити не могли. Та це зовсім не означає, що ми шкодували про минуле. Якби можна було повернути час назад і заново прожити шкільні роки, то особисто я залишив би все як є. Інші, гадаю, вчинили б так само.
Ґравікар зупинився, і з нього вийшло троє підлітків у кадетських формах – два хлопця та дівчина; в руках вони тримали валізи з особистими речами. А супроводжував їх, на мій превеликий подив, той самий капітан Лопес. Після його переходу в Дослідницький Департамент (або, скорочено, Досдеп) ми більше не зустрічалися: «Амстердам» перевели на найдовший колоніальний маршрут, до планети Есперанса, а Лопес місяцями пропадав у далеких експедиціях, і так уже склалося, що наші шляхи жодного разу не перетнулись. Зате, як і раніше, в інформаційних мережах Землі та інших планет реґулярно з’являлися його нові статті з астрофізики. Причому особливо шукати не доводилося – всі провідні університети неодмінно вносили їх до своїх каталоґів найважливіших новинок. Капітан Лопес був не лише астронавтом, але й знаним науковцем.
Мене вразило, як сильно він постарів за ці роки – його постать втратила колишню виправку, набула огрядності, обличчя вкрилося густим мереживом зморшок, а з-під форменого кашкета вибивалося геть уже сиве волосся. І він більше не був капітаном – на його погонах виблискували адміральські зірки.
Після обміну привітаннями, Лопес сказав:
– Ось, капітане Мальстром, привів вам поповнення. Прошу любити й шанувати. – Відтак повернувся до своїх підопічних, які з боязкою цікавістю позирали на нас з Курінною. – Ну що ж, кадети, ваше навчання закінчилося, тепер починається служба. Гідно несіть високе звання… – Лопес замовк і прокашлявся. – Ет! До біса всі ці промови. Ідіть, хлоп’ята. Щасти вам.
Миттю здогадавшись, що адмірал хоче поговорити зі мною, Курінна запросила новачків пройти до шатла. Вони старанно відсалютували нам і слідом за моїм старшим помічником піднялися по трапу до пасажирського люка.
Лопес провів їх сумовитим поглядом, у якому виразно відчувалася заздрість старості до юності. Потім знову подивився на мене.
– Радий нашій зустрічі, Еріку. Як там у тебе, все гаразд?
– Гріх нарікати, – відповів я. – Як бачите, вже командую кораблем.
Адмірал кивнув:
– Я був дуже гордий за тебе, коли ти став капітаном. Не здивуюсь, якщо ще до тридцятиріччя одержиш другий ранґ.
Я недбало стенув плечима.
– Звання для мене не головне. Я хотів би перевестися в Досдеп. Уже зондував ґрунт з приводу нового крейсера, дізнавався, чи є сенс подавати рапорт після оголошення про набір екіпажу. Але в штабі мене відрадили. Сказали, що мою кандидатуру навіть не розглядатимуть. Мовляв, я ще маю набратися досвіду.
– І це справді так, – сказав Лопес. – Ти з молодих та ранніх, проте справжній досвід усе-таки приходить з роками. А командувати дослідницьким кораблем – велика відповідальність. Якби ти був просто другим пілотом, ніяких проблем з переведенням не виникло б – у начальства ти на гарному рахунку. Але ж ти не погодишся на пониження в посаді, правда?
– Звичайно, не погоджуся, – підтвердив я. – Якось уже звик бути капітаном. До цього дуже швидко звикаєш.
– Отож-то й воно. Тому наберись терпіння й чекай на свій шанс. В середньому