очах вражено повідомив Орест. Вони всі були вражені.
– Так, велика киця. Я таких ніколи не бачила, навіть в кінооо! – докинула його молодша сестричка.
– То що ви з ним збираєтесь робити? – вже вкотре перепитав він.
– Я не знаю, прийде мама, тоді будемо рішать. Да, Діма?
Діма, мовчки дивлячись у підлогу, кивнув.
– То коли ви кажете його таким виявили? – вдруге поцікавився Орест. – І де ж ваші батьки?
Віка зітхнула і, цього разу більш терпляче й деталізовано, почала описувати вчорашній вечір. Та більшість її розповіді виявилася брехнею. Вона не сказала, що мати пішла розбиратись в «Укртелеком», тому що виявила квитанцію про заборгованість. Не розповіла, як мама повернулась й побачила в пошті повідомлення про те, що їм відключають світло. Віка не описувала як мати залетіла в хату і почала сваритися з батьком, який був напідпитку.
Натомість сестра розповіла, як батько, хильнувши пива, вирішив, що зараз саме час обрізати кілька зайвих гілок на яблунях та грушах. Вчора зранку моросив дощ, як і сьогодні вночі, тому надворі було трохи волого. Батько посковзнувся на слизькому мосі, впав з яблуні та розбив собі голову об виступ кореня дерева.
Діма не до кінця розумів, чому Віка бреше, та чомусь йому здавалось, що вона все робить правильно. Це вже не вперше батьки посварились, а вчорашня їхня сварка призвела до батькової госпіталізації.
Діма якраз хотів вийти з туалету, коли все почалося. Почувши крики, він підтягнув штани і вирішив поки що не висовуватись. Він привідкрив двері і спостерігав за ходом батьківської суперечки через вітальню, посеред якої сидів Хвостик, який також, енергійно крутячи головою, споглядав сцену в кухні.
Мама затисла батька аргументами, звинувачувала його в пияцтві та просаджуванні грошей на автоматах. Батько на п’яну голову виправдань собі знаходив мало. А коли мати усвідомила як пасивно чоловік реагує на її доводи, то не витримала нервового перенапруження і назвала татка кількома з тих слів, яких не можна казати. Тоді він вирішив, що час поставити жінку на місце. Тато розвернувся усім корпусом і його випрямлена рука полетіла мамі в обличчя. Вона впала в коридор прямо на Хвостика, який, нявкнувши, скочив на лапи й дременув мерщій до прочинених на двір дверей, за мить до того, як груди хазяйки опустились йому на голову.
Коли мама вставала, то з навісних намистин бісеру, які відмежовували вітальню й коридор, показалась Віка. Вона побігла за коцькою на вулицю.
Мати, навприсядки, схопилась за тумбочку, потім за щось на тумбочці і, рвучко встаючи, замахнулась цим на батька. Цією річчю виявилася сковорідка. Коли метал зустрівся зі здивованим черепом тата, трохи вище виска, то він відкинувся на кухонний стіл, вдарився боком об його край, впав на килим та так і лишився лежати, непритомний.
Мама рушила у вітальню, зняла трубку, потім згадала, що телефон не працює, побігла назад і поки вона порпалася в сумочці на кухонному столі, Діма нишком вибіг на сходи. Він побачив, що Віка присіла в траві біля яблуні. На її колінах лащився і муркотів коцька. Вони часто називали його коцькою і дуже рідко Хвостиком, хоч і дали йому таке ім’я два роки тому, коли хрещений сестри, батьків приятель, приніс і подарував його Віці на десятиріччя. Ще тоді, коли дядько Дмитро, в честь якого назвали Діму, витягнув котика з коробки, Віка аж осіла на стілець. «Оооо!.. Коооцька!..» – зачудовано розглядала вона його, взявши тваринку на руки. Пізніше, десь місяць по тому вони таки вибрали для кота ім’я, та воно не прижилося.
Зараз коцька розташувався на колінах сестри і, муркотливо примруживши очі, владно та поблажливо дивився на Діму, не виказуючи ознак свого недавнього збентеження від подій в домі.
Сьогодні вранці Діма ледве встиг натягнути штани та вийти в коридор, як біжутерні намиста в проході у вітальню розкинулись в різні сторони і на нього налетіла Віка. Виявилось що мати встала рано і, повідомивши сонну Віку, поїхала в лікарню. За годину приїхали робочі та швидко відрізали їм електричний дріт.
– Вони уже поїхали. Тільки-що, – сказала Віка, та вона була збентеженою й знервованою. Річ була не тільки в тому, що вони лишилися без світла. Сестру непокоїло щось ще.
– Віка, шо такє?
Вона смикано мовчала, її погляд бігав туди-сюди, аж поки не зупинився на його очах.
– Йди, сам побачиш.
Вони вийшли в кухню і Віка виглянула у вікно. Не побачивши того, що хотіла, вона повернулась у вітальню, відімкнула двері, трохи їх прочинила та витягнула голову надвір. Тоді покликала Діму жестом руки, шепотом наказала не виходити, а тільки виглянути, як це зробила вона.
Спочатку він не сприйняв те, що побачив, йому здалося, що до них в двір заліз якийсь бомж, який зараз, обпершись спиною до яблуні біля городу, відпочиває, широко розставивши короткі ноги. Потім Діма зрозумів, що на волоцюзі немає одягу. Те, що він прийняв за лахи, в які з голови до ніг закутавсь незнайомець, було насправді темною шерстю, зі світлими, мармурового кольору смужками та кремово-коричневими плямами. Те що Діма сприйняв за світло-сіру сорочку під іншим одягом насправді було шерстю на грудях їхнього