ороше й погане, наче хороше, а потім усе заплутувалося… Як тут розібратися? Доводилося чекати, що буде далі…»
Композиція із засушених квітів
Бабине… Найпишніше, найщедріше… літо після літечка… Милуюся ним з вікна, запитую себе: – А дідове коли? Після бабиного? – і зітхаю: – Нема для діда спеціального літа, за яким розпочинається осінь, а за нею зима. Нема й ніколи не було! Лише баби бредуть і бредуть листопадами, лише вони змагаються зі стужею та віхолами. А для дідів нема ні осені, ні зими, а є лише весна і літо. Дід і до ста років літній, до могили жених.
Прикро, що чоловіки великодушно причинили своїм перевесницям окрайчик літа, наче межу провели, до якої вони провадитимуть їх, а далі… Прямуйте самі, а ми повернемося в своє літечко, а то й весну, щоб знову обсіятися – раптом щось зійде, а там – смерть з косою…
А може, ми самі поклали ту межу? Самі вигадали собі це останнє, невимовно гарне літечко?
Клени за вікном, наче вогненні гейзери, а каштан уже побурів, посмутнів… Знехотя ловить зашкарублими лапами білі павутинки, що мов прочахлі промені сонця, котре ще освідчується землі в коханні, проте без шалу, як чоловік вірній дружині на золотому весіллі. Меланхолійно перебирає разом з притомленим вітерцем перші опалі листки, так, наче розкладає якийсь пасьянс, або ж вибирає з-поміж них найкрупніші, найпривабливіші для композиції, задум якої відомий лише йому.
Вологе, коротко підстрижене волосся Євгенії також палахкотить, бо вчора їй спало на думку, що негоже ходити з інеєм на скронях такої розкішної осені, яка ще триватиме й триватиме, і вона купила собі тюбик фарби «червоне золото». А ще хотілося їй подивувати Адася, щоб той сказав: «Ти – як лисиця-вогнівка», – й міцно обійняв її.
Адась ще в п’ятницю подався з приятелями на дачу – невелику, зате стильну, спроектовану Гнатом Любенком, молодим архітектором і давнім другом, під вікнами якої буйно квітують жовтогарячі жоржини впереміш з дрібненькими хризантемами, котрі тіль-тіль розплющують очка. А Євгенія зосталася в Києві, щоб пофарбуватися і вимудрувати на понеділок композицію з засушених квітів на виставку, котру затіяла Андріяна – її гуру з ікебани, редакторка популярного журналу «Золота пора» (для пань елегантного віку) й найближча подруга.
«Адась уже повернувся з рибалки й готує юшку. Коли вона доспіє, гості віднесуть казанок в альтанку, оповиту диким, вже пурпуровим виноградом і розіллють його «шедевр» в глиняні полумиски. Адась визнає лише керамічний посуд від народних майстрів. Шинку, сьомгу, огірки-помідори вони вже покраяли, горілку вийняли з морозильника й причастилися «по маленькій». Ярослав Курчик, заступник Адася, підкидає в мангал зволожені скіпки, щоб шашлик не смажився, а вудився. Ярема Барановський, сидячи неподалеку на ослоні з різьбленими ніжками, з глибокодумним виглядом смокче люльку, а Любенко співає йому: «Ой, під вишнею, під черешнею стояв старий з молодою як із ягідкою», – бо Ярема навесні одружився втретє з дівчиною, молодшою за нього на тридцять років.
Любенко був одружений лише раз, навіть повінчаний у Володимирівському соборі, але невдовзі його повело до інших жінок, і зараз він живе чи не з шостою… колись казали «коханкою», а тепер «цивільною дружиною». Любенків батько-генерал хвалився, що під час війни мав аж три ППЖ – «походно-польові жінки», яких провіз з собою від Москви до Берліна. Якби не помер десять років тому після травневого параду Хрещатиком, то, напевно, втішився б, що синок його переплюнув. Курчик також курчий син – схибнувся на артистках, дарма, що голова як переспілий кабак,» – думається жінці. За пашпортом вона Євгенія, але відтоді, як Курчик розтлумачив гостям, що Євгенія і Єва – це, по суті, одне і те ж ім’я і вигукнув: «Щастя Адамові і Єві!» – всі кличуть її Євою. Лише Адась називає Женчиком.
Адась осуджує приятелів, називає їх жертвами сексуальної контрреволюції, проте любить бувати з ними на природі («путні рибалки, люди з гумором»).
«Чаркуватимуться до обіду, потім спочиватимуть: гості в спальнях, що на другому поверсі, Адась – на першому. Хропітимуть, допоки Марина Миколаївна, що доглядає за дачею, не покличе їх на підвечірок (курка-гриль, деруни, карасі в сметані, гриби, тушені з овочами) й роз’їдуться, коли споночіє. Отже, я маю купу часу!» – підбадьорила себе Євгенія, обережно розкладаючи на кухонному столі привезені їй учора квіти – мак, волошки, блакитний ірис з пуп’янком, тюльпани – жовтий і червоний, запаковані кожний окремо в целофанові футляри, та розкішну білу лілею. Майстерно засушені, вони лише почасти втратили барви й запах, були крухішими, вразливішими за живі квіти, й можливо, саме тому здавалися більш витонченими, благородними й заслуговували, щоб їх прикріпили до полотна й зарамцювали…
Замолоду Євгенія любила лише живі квіти й завжди знаходила собі клаптик землі (під вікнами батьківської оселі, в палісадниках перед багатоповерхівками, на подвір’ї клініки, де працювала операційною сестрою) і з насолодою висівала їх, доглядала за ними, а коли доводилося полишати їх, тужила за своїми «дітлахами», бо вважала квіти найчудовішими і найбеззахиснішими витворами природи, й зрізала їх неохоче, у виняткових випадках: на день