тні, масштабні та в чомусь пафосні книги, у яких можна каліграфічно розписати дерево роду. Однак тепер маю сумніви, прочитавши роман «Байстрючка» Марії Хімич, чи доречним був би цей подарунок персонажам письменниці. Бо як у таких «#створи_історію_свого_роду» книжках написати про традиційно замовчувані сімейні таємниці, інтриги, приватні та судові розслідування? Ніяк. Тільки в романі. Тільки в романі.
Марійчин твір «підриває» певною мірою зашкарубле уявлення про тиху, сонну, пасторальну провінцію зі свіжим повітрям і хрумкими огірками. Точніше, весняна погода та грядки в романі теж неминучі. Та на цих присадибних ділянках-просторах задрипинців живуть-працюють свої супергерої і герої з демонами за плечима, свої алконавти і творчі особистості, які пишуть картини, співають і навіть ходять на балет. І ті, й інші – усіх переплели «шури-мури», любовні, інколи наскрізно трагічні зв’язки, і часто як наслідок вони разом із дітьми борюкаються в генетичних таємницях, які рано чи пізно стають явними. І, за словами однієї з героїнь твору, «краще вже раніше, ніж пізніше».
І, певно, тому що «краще вже раніше», заради права на щасливу долю та маленькі дива, які у романі теж відбуваються, Марія Хімич поспішає порозв’язувати ці міцні вузли, вивільнити своїх героїв, зокрема дітей-байстрюків, від минулого батьків, спадковості… У романі понад десять сюжетних ліній і – це не звичні трикутники взаємин між персонажами, а вже нові бермудські багатокутники.
Роман Марії дуже динамічний. Події розгортаються швидше, ніж рух на автостраді. Він припаде до смаку тим, хто, наприклад, змалечку дослухався до батьківських порад і призвичаївся проминати в текстах по-класичному докладно виписані портрети персонажів, пейзажі, інтер’єри, екстер’єри та іншу статику, аби швидше прочитати твір до уроку чи студентської пари з художньої літератури. Ліричних відступів так мало, що складається враження, наче їх і немає. Натомість є чудові художні деталі та багато подій, колізій, перипетій, конфліктів… Власне, твір і розпочинається не з якихось експозицій, а з «генетичного» конфлікту двох сестер – Варварки Коляди та Ксеньки Письки. Читач може відчути себе сусідом, який забігає до сестер позичити солі чи сірники і потрапляє у вир сімейного скандалу – уже і його підхоплює, він забуває про сіль абощо. Отже ви встигнете: й оком не змигнете, як прочитаєте роман у метро або наземному транспорті до якогось пункту А – котрогось центру чи свого рідного Задрипинська.
Наче між іншим в романі зазначено: «Звичайно, у подібних маленьких містечках добре живеться лише дітям і старим. […] А для молоді таке середовище проживання загрожує тільки безбожною пиятикою, тож вона при нагоді звалює подалі, до великих міст». Хай вибачить мені авторка, та я рада, що вона – з маленьких містечок. Бо звідки ж тоді прорости цьому роману? Після «Байстрючки» хочеться чекати на новий урботекст Хімич про життя в інакшому від Задрипинська місті – Red Deer, Alberta, Canada.
Людмила Золотюк
Байстрючка
Присвячується моїм батькам – Галині та Володимирові
1 Варварка
Квартира клекотіла у вирі емоцій. У повітрі літали кришталеві вази, важкі вазони з переляканими кактусами, домашні капці з помпончиками й мисливські ножі зі спеціально затупленим вістрям, щоб нікого не поранити, коли їх нагло зриває зі стіни жіноча злість.
Ми, дві сестри – Ксенька-малолітка і я, старша, стояли одна навпроти одної заведеними вкрай ковбойками, і наші тонкі фарфорові пальчики нервово здригалися в передчутті неминучої бійки з обов’язковими копняками та вириванням кіс – бажано з корінням, щоб суперниця ганебно облисіла на все своє подальше нікчемне життя.
– А знаєш, як звучить твоє прізвище насправді? – зухвало, з насмішкою запитала сестру. – Писька! Ото сміхота, якби тебе так і звали – Ксенькою Пиською!
Це словосполучення мене дуже розвеселило, і я зареготала, показуючи гострі акулячі зуби. Ксенька ледь стрималася, щоб не жбурнути в мене чим-небудь, хоч би телефонною слухавкою, що висіла на стінці.
– З чого ти взяла, що в мене може бути таке прізвище? – узяла руки в боки Ксенька. – У нас із тобою воно однакове – Коляда!
– Не однакове, – войовниче схитнула головою. – Скажи спасибі матері, що записала тебе на мого батька, Геника Коляду.
– Що означає – мого батька? У нас один батько, ми обидві – Геннадіївни!
– Угу, – хмикнула й нахмурилася: я зрозуміла, що бовкнула зайве.
– Чому замовкла? Продовжуй! І хто той Писька? Писька… Придумати ж треба таке! – Фантазерка! – узялася ще більше роздратовувати мене Ксенька.
– Я нічого не вигадую. У нас… – різні батьки! – випалила й зажмурилася від власної зухвалості, ніби мої слова мали заляпати все навколо багном.
– Ага! Бреши більше! І хто він, га? Чого замовкла? – Ксенька розхвилювалася від цієї інформації, але продовжувала робити задерикуватий вигляд.
– Замовкни! – наказала й зробила спробу дременути на кухню.
– Стій! – заверещала Ксенька-міліціонерка.
Але я все ж утекла на кухню й сама (о диво!),