йчика і стало його ім’ям.
Як Мазунчик катався на родичах і що з того вийшло?
Зайчата швидко підростали. Самостійно ходили з кошиками до лісу. Там збирали на обід смачні листочки і гриби сироїжки.
Ось вони знову в лісі. А Мазунчик, як завжди, вдома. Він сумував. Чіплявся до татка. Просив його:
– Будь ласка, покатай мене.
Прудколапий катав малого на собі.
Зайчатку подобалось їздити верхи. Він не хотів з татка злазити. Але Прудколапий згадав про роботу, яку повинен сьогодні виконати. Він обережно зсадив із себе синочка. Схопив відеречко і побіг до річки.
Зайчатко чіплялося до мами.
– Будь ласка, покатай мене.
Теплий Животик жаліла найменшого і возила на собі. Та в неї було дуже багато хатніх справ.
А зайчатко знай вередує:
– Хочу кататися! Е-е-е-е!
Якось Прудколапого відвідав його давній приятель їжак Шпичак. Дядько Шпичак звернув увагу на малого, що рюмсав.
– Чого ти плачеш, Мазю? – запитав.
Зайчатко тре лапкою очі й плаксиво тягне:
– Хо-чу ка-та-ти-ся! Е-е-е-е!
Їжак припрошує:
– Чого ж, сідай на мене. Покатаю.
Гострі голочки на спині їжака вляглися. Вона стала гладенькою і м’якою, ніби подушечка. Мазунчик забрався на дядькову спину. Смикав лапками і пищав:
– Но! Но! Поїхали!
Їжак бігав, мов справжній кінь. Ще й вигукував: «І-а-а, і-а-а!».
Мазунчик реготав від задоволення. Лупцював дядька п’ятками та підганяв.
Обідньої пори куцохвоста родина зібралася в хатинці. Зайчата притихли й чекали, коли матінка покличе їх до столу.
Тільки найменший не хотів злазити з дядька. Гецав на ньому, мов вершник на коні. Красувався, вихвалявся перед братиками і сестричками.
Шпичак захляв від біганини. І через це розсердився на Мазунчика.
А коли їжаки сердяться, то голки на їхніх кожушках настовбурчуються. Так було й цього разу. Зайча заволало:
– Ой-йо-йой, боляче!
Зіскочило з дядька і, ображене, забилося під своє ліжечко.
Братики і сестрички реготали. Перестали реготати лише тоді, коли матуся запросила всіх до обіднього столу.
Заяча малеча шумно всідалася за стіл. Лише Мазунчик ображено сопів у темному кутку.
Однак борщик і кашка так смачно пахли, що Мазунчик тихенько перебрався із-під ліжечка на ослін. Схопив найбільшу ложку – і до миски.
Татко Прудколапий суворим голосом попередив синочка:
– На мені покатаєшся, як на їжакові.
Матуся Теплий Животик скрипнула передніми зубами:
– І на мені покатаєшся, як на їжакові.
Мазунчик опустив вушка. Він схлипнув раз, а потім ще два рази. Проте ніхто йому не співчував. Всі сьорбали смачний борщик. Мазунчик перестав схлипувати. Винуватим голосом пискнув:
– Пробачте мені. Я сам, своїми ніжками бігатиму.
Зайці радісно плескали лапками. Найгучніше виляскував дядько Шпичак. Він дивився на вередуна добрими, лагідними очима.
Мазунчик взяв свою, найменшу, ложечку. Він з апетитом уминав кашку зі своєї маленької мисочки.
Зі смереки спорхнула сорока. Через відчинене віконце птаха все бачила і чула. Вона літала над хуторами, селами, містами і скрекотала:
– На мені покатаєшся, як на їжакові! На мені покатаєшся, як на їжакові!
Цей вислів знають і дорослі, і діти. Він став прислів’ям.
Як Мазунчик з Рудим Хвостиком і Мекекою бігали наввипередки?
У ліжечку, сплетеному з духмяних трав, солодко спить заяче маля. З відчиненого віконця долинуло: «Ме-ке-ке!».
Сонько зірвався з ліжка. Забився у куток і тремтів від страху.
– Ме-ке-ке! – долинуло знову.
Із-за фіранки вистромилася кошлата голова з вишкіреними рідкими зубами.
Зайча впізнало товариша. Вибігло зі схованки. Радо гукало:
– Привіт, Мекеко.
За віконцем тупцювало плямисте козеня. Воно ввічливо привіталося:
– Доброго дня, Мазю.
На підвіконня викараскалося білченя зі смугастим хвостиком. Звали його чомусь Рудим Хвостиком. Білченя стало стовпчиком і писнуло:
– Мазунчику, ходімо на Маленьку поляну.
Зайча кинулося до порога. Однак зачепилося за ліжечко і впало.
– Де ти там? – гукали друзі знадвору. – Хутчіше виходь.
Зайча пхинькало:
– Мені потрібно ще ліжечко застелити. Зачекайте.
У вікні знову з’явилася кошлата голова з вишкіреними рідкими зубами. На підвіконні стовпчиком стояв Рудий Хвостик.
– Ме-ке-ке! – щиро дивувалося козеня. – Я сплю у ліщині. Ніколи не прибираю за собою.
Білченя