оступними кожному. Але далекі зірки від цього не ставали ближчими. Прорва порожнечі, що відділяла одну систему від іншої ставила хрест на мріях людства про міжзоряні подорожі.
«Ніщо не може рухатись швидше за світло» – вже майже як двісті років записано у підручниках фізики. Та на щастя знайшлися люди, які прогуляли цю лекцію і тепер змагались за правду з Природою. Одним з них і був професор Хіггінс. Були і інші, як, наприклад, Джеремі Крайтон. Та хай як багато знання вклав у голову Філіпа професор Крайтон, зараз старший товариш помилявся. Мезонне поле – реальність! Реальність доведена лабораторними іспитами! А теорія бульбашки надто небезпечна. І навіть якщо, теоретично, можна вирішити проблему перегріву, одразу після того як людство навчиться пірнати до ядер зірок. Прискорення у нормальному космосі це все одно, що намагатися рухатись на гоночному боліді по бездоріжжю. І хай який броньований той болід, маневрування та навігація будуть унеможливлені. Навіть у найсміливіших теоріях. А що станеться коли бульбашка зіткнеться з астероїдом чи кометою, яких повно у сфері Оорта? Ну припустимо тут ще можна якось примудритися прокладати курси з мінімальною ймовірністю зіткнення. Мінімальною. Не нульовою. І вже така ймовірність це дуже погано для космічних подорожей. Про вірогідність зіткнення у відкритому космосі годі і казати, таке не спрогнозуєш. А що станеться коли зіткнуться два корабля? Враховуючи те, що через колосальну потужність потрібну для дестабілізації шматка Всесвіту планується будувати пускові та гальмові ретранслятори, зіткнення на початкових та кінцевих відрізках шляху неминучі. Звісно ймовірність поломки є в кожного механізму. І з ускладненням системи вірогідність зростає. Та все ж мезонний стрибок набагато безпечніший, вимагає менше енергії, дає можливість навігації та маневрування. Хоча б крихітну. Але цей самий стрибок не підтверджений на практиці і до кінця терміну залишилось два тижні. Всесвіт наче цнотлива дівчина в останній момент. Вона вже скинула сукню та знімати білизну раптом засоромилась.
Професор Хіггінс посміхнувся своїм думкам, блукаючи порожніми коридорами станції Ганімед 1. Робота кипіла у три зміни і лабораторії не вимикались ніколи, але персоналу було не дуже багато, тому в колосальному дослідницькому комплексі завжди легко знайти затишне місце.
– Давай почекаємо до закінчення проекту – долетів з-за рогу голос Оксани Хіггінс – батько зараз ні нащо не стане відволікатись.
– Життя не любить зволікати, – пролунав чоловічий голос, що вдавав образу, – а за мезонами ганятися можна до смерті.
Почувся шурхіт одежі і веселий дівочий шепіт:
– Припини, що ти робиш…
– Те, чого ти хочеш, – відповів хлопець.
– Нас можуть побачити… – абсолютно не бажаючи опиратись промовила Оксана.
– Хто? – здивувався хлопець, – У цій порі коридорам блукають хіба що привиди наукових відкриттів.
«Як же ви праві, юначе, – подував Хіггінс. – У всьому праві». І набравшись хоробрості професор вийшов з-за рогу аби сказати дочці щось дуже неприємне.
– Добрий вечір.
Закохані сполохалися і стрибнули у різні боки коридору, незграбно поправляючи одежу. Нарешті Філіп пізнав, хто був хлопцем дочки – Ганс Рендел, старший лейтенант космічного десанту, командир однієї зі змін охорони станції.
«Доречі, про цноту та перші радості сексу… – подумав професор оцінивши ставного, красивого морпіха, та подумки посміхнувшись заперечив собі: – Спокійно, професор, ваша дочка вже мінімум років п’ять як не дівчинка, отже не будемо змушувати молодих людей чекати».
– Пан лейтенант, – кивнув офіцеру науковець.
– Професор. – Рендел приклав долоню до зеленого берету у військовому салюті.
– Батьку я… – почала було Оксана.
Та Хіггінс випалив якомога суворішим тоном:
– Помовчіть та послухайте, юна леді, – дочка здригнулась, а в Ганса небезпечно звузилися очі. – ті, з дозволу сказати, «розрахунки», що ви мені підсунули вчора… це ганьба для квантового фізика. З таким соромно приходити першокурснику. А про людину зі ступенем магістру і мови бути не може.
Від кожного слова тендітна дівчина смикалась наче від удару. А поряд стояв хлопець в середині якого кохання зійшлося у герці з уставом.
– Я можу… – проковтнувши сльози почала Оксана.
– Ти нічого не можеш – рикнув батько. – Ти мене образила та розчарувала. Я довірив тобі важливі обчислення. А ти… Ти певно зробила це навмисно. – професор рушив далі і кинув вже через плече – Краще знайди собі іншу справу. Ту з якою можеш впоратись.
Хіггінс почував себе паскудно. Але він хотів найкращого до своєї єдиної дочки і потайки радів почувши як вона пірнула у обійми юнака. Це добре, може Оксана не буде триматися за старого дурня коли того розчавить наукове співтовариство. Професор потер запалені від недосипання, очі і поглянув на годинник. Що ж він міг дозволити собі чотири години перепочинку, а потім знову до роботи.
«Ранок» почався зовсім не так я на те розраховував професор. Хоча від молодого закоханого офіцера