інше місце для забав?»). А я згадував літній табір п’ятнадцять років тому, і себе, вожатого, на березі озера в Північній Каліфорнії, і купу радісних дітей, які використовували мене як природну перешкоду в командній тереновій грі «Перехопи прапор», а я тимчасом читав книжку під назвою «Смерть і філософія». Мене завжди смішить оця абсурдність моменту: двадцятирічний юнак на розкішному тлі дерев, озера, гір, пташиного щебету і щасливого вереску чотирирічних малят, занурений в маленьку чорну книжку про смерть. І тільки тепер, тільки цієї миті я вловив паралелі: замість озера Тахо – річка Гудзон, замість чужих дітей – діти моїх друзів, замість книжки про смерть, яка відтинала мене від вирування життя навколо – моє власне тіло, в якому чаїться смерть.
На третю ніч я сказав Майкові, господареві дому, що хочу скоротити відвідини і вже завтра поїду додому.
– У тебе якийсь нездоровий вигляд, – зауважив він. – З тобою все гаразд?
– Давай візьмемо по чарці, посидимо, як колись, – запропонував я.
Ми сіли біля каміна, і я зізнався:
– Майку, здається, у мене рак. І звідси мій нездоровий вигляд.
Тоді вперше я промовив це слово вголос.
– Ти певен, що мені не варто сприймати це як специфічний лікарський жарт?
– Певен, – ствердив я.
Запала тиша.
– Вибач, я не знаю, що сказати… – промовив він після тривалої паузи.
– Бачиш, по-перше, мушу зізнатися, я ще не знаю точно, чи це рак. Це лише моя думка, бо дуже багато симптомів вказують на це. Тому завтра я поїду додому і розберуся з цим. Хотілось би сподіватися, що я помиляюся.
Майк запропонував заопікуватись моїм багажем і надіслати його поштою, щоб я з ним зараз не носився. Рано-вранці він відпровадив мене в аеропорт, і через шість годин я вже приземлився в Сан-Франциско. Щойно я зійшов з трапа, як задзвонив телефон. Це була моя лікарка з результатами рентгенівського дослідження: зображення моїх легенів на знімку було нечітке, розпливчасте, ніби діафрагму камери занадто довго тримали відкритою. Лікарка сказала, що не знає, що це може означати. Проте насправді вона, мабуть, знала.
Принаймні я – знав.
Люсі забрала мене з аеропорту, але я нічого не казав – чекав, поки ми опинимось вдома. Ми сіли на дивані, і тут я все їй виклав – тепер вона теж знала. Вона схилила голову мені на плече, і прірва між нами зникла.
– Ти потрібна мені, – прошепотів я.
– Я тебе ніколи не покину, – відповіла вона.
Ми потелефонували близькому товаришеві, нейрохірургові з нашої лікарні, і попросили його мене оглянути.
Я отримав пластиковий браслет на руку, як у всіх пацієнтів, накинув на себе знайомий голубий лікарняний халат, пройшов повз медсестер, кожну з яких знав на ім’я, і нарешті опинився в кабінеті – тому самому, де бачив сотні пацієнтів за ці роки. Тут, у цьому кабінеті, я сідав поруч із хворими і розповідав про термінальні діагнози та складні операції; тут я вітав пацієнтів з одужанням і був свідком їхнього щастя, їхнього повернення до життя; тут я говорив людям про смерть. Тут