ою, сприймалася як сухий факт. Упродовж усієї розповіді не робиться жодного твердження про минулі події, стосовно правильності згадок про які могли виникнути сумніви; усі записи зроблено сучасниками тих подій, і подаються вони з точки зору і в межах знань тих людей, які брали в них безпосередню участь.
Розділ І
3 травня. Бистриця.[1] Виїхав із Мюнхена о 8.35 вечора 1 травня; вранці наступного дня прибув до Відня; мав прибути о 6.46, але потяг спізнився на годину. Будапешт – чудове місто, якщо судити з того, що я встиг помітити з вікна вагона, а також із тієї нетривалої прогулянки його вулицями, на яку я спромігся. Заходити далеко від станції я боявся, оскільки ми спізнилися і тепер мали надолужити згаяне, щоби щільніше дотримуватися графіка руху. У мене було таке враження, наче ми виїжджали із Заходу і в’їжджали на Схід; через найзахідніший з усіх тих пречудових містків, що перетинають Дунай, який у цьому місці має пристойну ширину і глибину, ми дісталися до його протилежного берега і опинилися серед традицій, що їх залишило по собі панування турків.
Виїхали ми майже вчасно і дісталися до Клаузенбурга одразу по тому, як впала темрява. На ніч я зупинився у закладі під назвою «Готель Рояль». На обід, чи, точніше, на вечерю, мені подали курку, приготовану якось оригінально із перцем: страва ця була дуже смачною, але надто гострою. (На згадку: взяти для Міни рецепт.) Я спитав офіціанта, і той відповів, що це має назву «паприка гендль» і що я зможу ласувати нею повсюдно у Карпатах, оскільки приготована у такий спосіб курка є національною стравою. Мої дилетантські знання німецької мови все ж таки прислужилися мені: їй-богу, просто не уявляю, як би я без них спілкувався.
Маючи у Лондоні якийсь вільний час, я відвідав Британський музей, де порпався серед книг та мап, шукаючи відомості про Трансільванію – мені здавалося, що певні попередні знання про цей край стануть у пригоді в стосунках із місцевим аристократом. Я виявив, що вказаний ним район знаходиться на самісінькому сході цього краю, якраз на межі трьох земель: Трансільванії, Молдавії та Буковини, в самому серці Карпатських гір, у найбільш нецивілізованому та найменш дослідженому закутку Європи. Я не спромігся знайти жодної мапи чи праці, де позначалося б місцезнаходження замку Дракули, оскільки поки що просто не існує мап цієї місцевості, котрі можна було б порівняти з нашими мапами, які видає Військово-Геодезичне відомство. Але я дізнався, що Бистриця, невелике місто з поштовим відділенням, про яке згадував граф Дракула, є досить відомим населеним пунктом. Наразі я зроблю декілька приміток, аби освіжити свою пам’ять, коли розповідатиму Міні про мою подорож.
Населення Трансільванії чітко поділяється на чотири народності: саксонців – на півдні, а також змішаних з ними валахів, що є нащадками даків; мадярів – на заході і секеїв – на сході та півночі. Наразі я перебуваю серед цих останніх, котрі стверджують, що походять від Аттили та гунів. Може, це так і є, бо коли мадяри завоювали цю країну в одинадцятому столітті, то виявили тут осілих гунів. Я прочитав, що всі відомі у світі пересуди і забобони зосередилися у підкові Карпатських гір, наче у центрі якоїсь круговерті, яка втягує у себе все, на що є здатною людська фантазія. Якщо це так, то моє перебування тут обіцяє бути дуже цікавим. (На згадку: треба про все це розпитати графа.)
Попри досить зручне ліжко, спав я не дуже добре, бо бачив всілякі химерні сни. Може, через те, що під моїм вікном усю ніч вив собака; а може, до цього долучилася перчена курка, бо, незважаючи на те що мені довелося випити усю воду з карафи, мене все одно мучила спрага. Ближче до ранку мені вдалося заснути; прокинувся я від безперервного стукоту в двері, з чого я дійшов висновку, що тієї миті мій сон був міцним. На сніданок я з’їв ще одну курку з паприкою, а окрім неї – схожий на кукурудзяну кашу продукт на ймення «мамалига», а також фарширований баклажан, котрий чудово смакував і мав місцеву назву «імплетата». (На згадку: здобути рецепт і цієї страви.) Зі сніданком мені довелося поквапитися, бо потяг мав вирушати за декілька хвилин до восьмої, тобто – мав вирушити, оскільки після того, як я прибіг до станції о 7.30, мені довелося просидіти у вагоні понад годину, перш ніж потяг відбув. Здається, що далі на схід ми просуваємося, то більш неточними стають потяги. А що ж тоді коїться з графіком руху в Китаї, хотів би я знати?…
Упродовж усього дня наш потяг потихеньку чвалав країною, повною всіляких красот. Часом ми минали невеличкі міста або замки на крутосхилах на зразок тих, що зображалися у старих молитовниках; часом їхали вздовж річок та рівчаків, де, судячи з широких кам’яних облямівок на кожному березі, нерідко траплялися сильні повені. Вочевидь, щоб розмити береги, річка має бути навесні повноводною і стрімкою. На кожній станції ми бачили групи людей у найрізноманітнішому вбранні, інколи – цілі натовпи. Деякі з них виглядали так само, як і селяни у нас вдома або ж ті, котрих я бачив на шляху через Францію та Німеччину: на них були короткі куртки, круглі капелюхи та домоткані штани; але ж інші являли собою вельми мальовниче видовище. Жінки здавалися гарненькими, але лише з пристойної відстані, бо ж талія у кожної з них була товстою і незграбною. Всі вони були